Прийнято вважати, що рак може розвинутись спадково, через шкідливі звички чи неправильний спосіб життя. Але це може трапитися навіть тоді, коли жоден із цих чинників не актуальний. Так сталося з моїм маленьким сином.
Усе почалось раптово, на тлі абсолютного благополуччя. У мого трирічного сина, який час до часу хворів на звичні для дітей застуди, одночасно з’явились два виражені симптоми. Спершу вони проявлялись лише вранці, коли дитина спала. Син став прокидатись через блювання, скаржився на біль голови.
Спочатку була підозра, що з’їв щось не те, хоч я завжди дбала про його раціон. Та симптоми почали повторюватись щоранку. Тож я звернулась до педіатрки. Звичні аналізи нічого не виявили. Тоді дитяча лікарка вперше висунула версію, яку згодом повторювали інші спеціалісти: погане самопочуття сина — наслідки психологічного стресу через відвідування садочка.
Упродовж наступних місяців моя дитина помітно схудла, cтала втрачати орієнтацію у просторі, могла впасти на рівному місці, бо паморочилась голова.
Сина регулярно оглядали в багатьох медичних установах. Ми звертались до гастроентеролога, окуліста, хірурга, невропатолога, гомеопата... Усі! Усі до одного писали в медичній картці “здоровий”, ставили свою печатку й підпис. І посилались на стрес через відвідування садочка.
“Але ж він уже майже рік ходить у садок, йому там подобається, з’явились друзі, вихователі до нього добре ставляться”, — ніяковіла я, відчуваючи, що з дитиною коїться щось дуже недобре. Зрештою, мені порадили звернутись у психоневрологічний диспансер — там є обладнання й профільні спеціалісти для обстеження голови.
Лікарка прописала певні препарати — попри те, що точного діагнозу не було.
Лікування не допомогло, дитина дедалі частіше скаржилась на сильний біль голови.
В один з таких моментів я зателефонувала лікареві й кричала з відчаю — якщо ви не знаєте, що відбувається, мусите порадити фахівця, який може допомогти, адже ми втрачаємо час! І нас скерували до головної невропатологині іншої лікарні. Чесно кажучи, вже збилася, якої за рахунком. У кабінеті лікарки я побачила в її очах сум. Було видно: вона одразу зрозуміла, що з моєю дитиною, хоч і не наважилась цього сказати. Лише попросила сина пройтись по кімнаті (його захитувало), спитала, чи він схуд за останній час (а таки справді втратив вагу), і запропонувала цукерку (яку він узяв лише із ввічливості, подякував і поклав у кишеню). Невропатологиня скерувала нас у лікарню, в якій ми вже були на обстеженні десь пів року тому...
Її важкий погляд не виходив з голови. Дорогою додому, сидячи в таксі, синок спитав: “Мамо, чому ти плачеш?”
“Мушка в око потрапила”, — відповіла я, ховаючи погляд. “Але ж сльози течуть з обох очей...” Тоді я зрозуміла, що чи не найстрашніше в житті — невідомість, вона знищує тебе зсередини, не дає розслабитись, розчавлює.
Наступного дня, побачивши нас у коридорі біля свого кабінету, нейрохірург попросив, аби дитина пройшлась, поставив декілька коротких запитань. І одразу назвав попередній діагноз, який для нього був цілком очевидний, — пухлина головного мозку. Операцію відкладати не можна, це був критичний стан. І призначив ще одне обстеження — МРТ голови, про яке жоден з попередніх кількох десятків лікарів навіть не згадав.
Ватні ноги, шум у голові, серце так гупало, що здавалось, зупиниться. Хірург обійняв за плечі: “Плакати не можна, не лякайте сина, йому зараз потрібна ваша витримка. Попереду — важкий шлях, знадобляться сили”.
Операція тривала понад п’ять годин, увесь цей час ми з рідними й друзями молились і плакали. Після слів нейрохірурга, що операція минула добре, я поцілувала його руки.
Тоді здавалось, небо почуло мої молитви, і все нарешті налагодиться, моя дитина одужає. Та попереду був черговий удар, прийшли результати аналізу тканин пухлини — це медулобластома, вона злоякісна. “У моєї дитини рак”, — усвідомлення було таким болісним, що не вкладалося в голові.
Нас перевели в іншу лікарню, де онкологиня одразу попередила: “Не повторюйте загальної помилки батьків, які сюди потрапляють, не запитуйте себе, чому це сталося саме з вами. Варто зрозуміти, що рано чи пізно ви би потрапили до мене”. Її порада насправді дуже допомогла, бо це питання розривало мою душу, воно забирало всі сили й доводило до відчаю. Відтоді я стала фаталісткою. Але налаштувалась на боротьбу. Вірила, що нам все вдасться.
Попереду були численні сеанси опромінення, лікування, хіміотерапії. Мій син не по-дитячому стійко витримував усі процедури. А я ставила дріб’язкові питання, на кшталт, чи втратить дитина волосся. Лікарка пояснювала, що я не про те думаю, головне — подолати рак, вижити. Та саме про це я і боялась думати. Поки ми з сином майже жили в лікарні (це тривало приблизно рік), чоловік зв’язувався з клініками по всьому світу, відправляв дані нашої дитини медикам, літав на консультації.
Абсолютно всі фахівці підтвердили: операцію провели ювелірно, на дуже високому рівні, лікування призначили відповідно до міжнародного протоколу.
На якийсь час синові стало краще, нам дозволили повернутись додому. Він почав поправлятись, з’явився апетит. А головне — знову сміявся, його нічого не боліло! Немає кращого в житті, ніж коли твоя дитина, прокинувшись, усміхається, а не повторює: “Болить, болить, мамо, болить...”
За якийсь час — несподіване погіршення. На знімку МРТ виявили метастази. Онкоклітини були нечутливими до лікування... Наша дитина поволі згасала. Знову реанімація, де протягом місяця син не рухався, не їв, ні на кого не реагував. Медики порадили привести священника...
Тоді сталося диво — коли отець Любомир, який хрестив нашого сина, читав молитви над його ліжечком, знесилена дитина потягнулась до хреста, якого той тримав, і взяла в свої кволі ручки.
Його стан стабілізувався, нас перевели до палати, але син мене не впізнавав. “Скоро прийде моя мама”, — казав, дивлячись на мене. Ці слова розривали серце.
Попереду була Пасха. Я поспішила до сповіді. Коли повернулась до палати, сталося справжнє Великоднє диво: синочок, побачивши мене, раптом сказав: “Моя мама повернулась”. Яка ж це була радість для всієї нашої родини! Та лікарка попередила: “Це може бути тимчасове полегшення перед наступним погіршенням”. І порадила подумати, чи викликатимемо ми реаніматологів, якщо його серце не витримає, пояснивши, що іноді треба зупинитись...
Я відчувала, що це буде наша остання ніч разом. Тому вийшла надвір, щоби дати волю емоціям, не хотіла, аби синок бачив мене в такому стані. Наступного дня (13 червня) приблизно о другій годині його серце зупинилось. Але моє сонечко встигло сказати свої останні слова, хоч йому це було дуже важко зробити.
“Мамо (довгий вдих), я тебе (довгий вдих) люблю”. А я встигла останній раз сказати йому, що я, тато, всі рідні й друзі також дуже його любимо.
...Минуло вже багато років, як мого сонечка не стало... Тоді здавалося, що весь світ змінився, що більше немає і не буде нічого світлого, що життя втратило сенс. Неправда, що час лікує! Просто з часом ти знаходиш зручне для себе сприйняття того, що довелось пережити.
На цьому важкому шляху траплялось чимало нефахових, навіть нелюдяних медиків. Зізнаюся, досі вірю, що їм це повернеться. Та я вдячна справжнім Лікарям, які самовіддано боролись за життя моєї дитини, які при потребі приїжджали навіть серед ночі, які співчували й розуміли все, що доводиться переживати родинам, котрі потрапили в таку страшну ситуацію. Завдяки їм життя мого сина вдалось продовжити на один рік...
Я вдячна долі, що бодай чотири з половиною роки ми були з ним разом, намагаюсь згадувати лише приємні й щасливі моменти і сподіваюсь, точніше вірю, що йому там, на небі, добре. Насамкінець хочу порадити всім — радійте кожному дню життя, кожній усмішці, кожній щасливій миті. Цінуйте час, коли ви з рідними разом! Бо у долі можуть бути інші плани, ніж у вас...
Яся ЯВОРСЬКА
