В умовах війни українська мова стала тим ідентифікатором, який дає змогу визначити — друг перед тобою чи ворог. Така ситуація в нашій історії — не вперше. Майже вісім десятиліть тому підпілля закликало до боротьби з русифікацією.
— Після повернення радянської влади у 1944 році на території Західної України посилились процеси русифікації. Російську мову намагались впровадити в життя, зокрема, у систему освіти, — каже Ярослав Коретчук, історик, директор Музею визвольної боротьби. — Багато викладачів у закладах вищої освіти були російськомовними. Як і чиновники. Тож російська почала проникати в середовище, особливо молодіжне. Молоді люди, навіть якщо були вихідцями з села, але вчились у місті, пробували вживати російські слова, розмовляти російською. Тоді прийшли до нас і більшовицькі пісні, матюки — це стало вже масовим явищем після 1944 року.
Міста ставали російськомовними. Наприклад, в Івано-Франківську велику частину єврейського населення знищили, польське населення депортували, а невелика частина корінних жителів, яка залишилась, зазнавала репресій та виселення. Водночас до міста масово прибували представники каральних органів, армії, чиновники, викладачі, лікарі — з різних республік радянського союзу. Вони були російськомовними.
І щоб протистояти цим моментам, зберегти українську національну ідентичність, повстанці не раз випускали листівки з закликом до населення, до молоді не говорити російською.
Повстанці не раз випускали листівки з закликом до населення, до молоді не говорити російською.
— Якими були ці заклики?
— Наприклад, “Українська молоде! Говори в Україні тільки українською мовою, так як в росії говорять російською. Ніде не говори російською мовою — мовою московсько-большевицьких гнобителів України! Ганьба всім тим українцям, які в Україні говорять по-російськи!” або ж “Українці! Жоден українець в світі хай не говорить російською мовою. Геть з України російську мову — мову московсько-большевицьких окупантів! Українські повстанці”. Ще були заклики не співати більшовицьких пісень, а співати своїх, патріотичних.
— Чи могла у підпіллі бути російська мова?
— У середовищі УПА чи ОУН були вихідці зі Сходу і Півдня України, які говорили суржиком, але прагнули вивчити українську. Кілька тисяч воїнів у період 1943 — 1944 років і частково 1945-го розмовляли російською — це бійці, які за своїм етнічним походженням були грузинами, вірменами, таджиками, казахами. Вони воювали на українському боці, борючись проти двох окупантів, нацистського та більшовицького режимів. Чіткої вказівки обов’язково вивчити українську не було, але послуговування російською могло зашкодити підпільникам — їх тоді часто мали за більшовиків. Тож усі намагались як могли спілкуватись українською. Спеціально російську вчили лише повстанці зі Служби безпеки ОУН — шоб проводити розвідувальну роботу серед ворогів.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також про виплату пенсій в умовах війни
