Він належить до найколоритніших і водночас найтрагічніших постатей української історії. Близько чверті століття Петро Калнишевський провів у російському ув’язненні, але не занепав духом. Напередодні 335-ї річниці від дня народження останнього кошового отамана Січі розповідаємо про його життя.
— Петро Калнишевський народився 20 червня 1690 року в селі Пустовійтівка (Сумщина) у родині козака. Був найстаршим у сім’ї. Один з його братів — Панас — належав до Смілянської сотні, а інший — Семен — священникував у Смілі, — каже Олексій Струкевич, доктор історичних наук, професор. — Про те, як Петро опинився на Січі, документальних відомостей не збереглося. За легендою, він туди потрапив у дитячому віці (восьмирічний Петрик пас худобу за селом і зустрів запорожців, ті дали хлопцю покурити козацької люльки, і він, відчувши дух козацької вольниці, подався з ними на Запорожжя. — Авт.). Хоча, найімовірніше, Калнишевський потрапив на Січ у юнацькі роки. Він вирізнявся розумом і фізичною силою, пройшов усі етапи становлення — від джури до отамана. Кошовим Петра Івановича вперше обрали у 1762 році. Неабияку роль у цьому зіграло його економічне становище. На той час Калнишевський був доволі багатим. Мав сім зимівників (невеликі поселення), 639 коней, понад тисячу голів рогатої худоби, чимало овець, збіжжя... Зрештою, на Січі всі старшини були заможними. Окрім того, він мав великий військовий досвід, брав участь у кількох походах.
Того ж року, як Калнишевського обрали отаманом, у Російській імперії стався двірцевий переворот і до влади прийшла Катерина ІІ. Військове товариство делегувало Петра Івановича до Петербурга на її коронацію. Кошовий чомусь не сподобався імператриці, і вона доклала всіх зусиль, щоб скинути його з посади. І це їй вдалося. Але у січні 1765-го Калнишевського знову обрали кошовим. Звісно, імператриця спочатку активно противилася цьому. Але з огляду на підготовку до війни з Туреччиною за вихід до Чорного моря на деякий час вона втамувала свою неприязнь до отамана.
— А чому Катерина II не любила Калнишевського?
— Бо він робив усе для того, щоб Січ стала економічно незалежною від Російської імперії. Петро Іванович почав селити на запорізьких землях селян, які забезпечували і себе, і військо продуктами. Переманював навіть молдаван і болгар з Нової Сербії, Польщі й Буджаку. Як наслідок — на Січі виникло 45 сіл, більше як чотири тисячі хуторів-зимівників, у яких оселилися майже 50 тисяч хліборобів. Катерина ІІ бачила, що таким чином Січ вибивалася з-під влади Петербурга й поступово ставала незалежним економічним і політичним утворенням. Зрештою вирішила її зруйнувати. Також після укладення Кючук-Кайнарджійського мирного договору Російська імперія запанувала в Північному Причорномор’ї, тож більше не потребувала військової підтримки запорожців.
У ніч на 17 червня 1775 року до Січі підійшло майже стотисячне російське військо. Петро Калнишевський розумів, що козаки не можуть протистояти такій чисельній армії. Тож вирішив здати укріплення. До того ж збройний опір міг викликати масовий терор проти мирного населення. Росіяни захопили з січових сховищ боєприпаси, козацькі клейноди, матеріальні цінності й архів запорізької військової канцелярії.
— Що було з отаманом далі?
— Його заарештували й під конвоєм повезли до Москви, де тримали в конторі військової колегії. А наприкінці липня 1776 року відправили на довічне заслання у Соловецький монастир. Інформація щодо умов утримання отамана дуже суперечлива. З одного боку, згідно з указом імператриці, на його потреби виділяли 1 рубль на добу, тоді як утримання інших в’язнів коштувало 2,5 копійки, тобто в 40 разів менше. Але невідомо, чи отримував Калнишевський ці кошти.
Загалом він жив у жахливих умовах. Історик Михайло Колчин так описував каземат в’язня: “Стіни сирі, плісняві, повітря затхле, сперте. У вузькому кінці кімнати маленьке віконце вершків шість у квадраті... При такому світлі читати можна було в найсвітліші дні, і то з великим напруженням зору... Тому, хто пробув близько пів години в задушливій атмосфері каземату, стає душно, кров приливає до голови, з’являється якесь безмежне відчуття страху”. Попри все, Петро Калнишевський прожив у цьому казематі аж 25 років. У березні 1801-го імператор Олександр І “подарував” йому прощення. Однак Калнишевський відмовився залишати Соловки.
За час ув’язнення Петро Іванович не втратив розуму й міцності духу. Про що свідчить його іронічна відповідь на царське помилування: “Не можу одважитися йти в дорогу таку далеку, а вирішив залишок днів моїх присвятити служінню єдиному Богу в цьому блаженному усамітненні, до якого за двадцять п’ять років звик я остаточно”.
Помер кошовий отаман 31 жовтня 1803-го у віці 113 років. Чернецька братія поховала його на почесному місці — на південному подвір’ї Спасо-Преображенського собору. До речі, ПЦУ канонізувала Петра Калнишевського і вважає його покровителем українського козацтва.
