За лічені дні — з 27 жовтня по 4 листопада 1937 року — в урочищі Сандармох розстріляли понад 1100 осіб. Серед них — 290 українців: науковців, літераторів, композиторів, політиків, священнослужителів...
Тоді, зокрема, полягли поет-неокласик, професор Микола Зеров, творець театру “Березіль” Лесь Курбас, драматург Микола Куліш, освітяни Антон, Остап і Богдан Крушельницькі, письменники Валер’ян Підмогильний, Павло Филипович, Марко Вороний, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий, історики Матвій Яворський, Сергій Грушевський (брат Михайла Грушевського). Їх нині називають “розстріляним відродженням”.
Докладніше про цю трагічну сторінку нашої історії — у розмові з істориками Лесею Бондарук та Миколою Посівничем.
— На яких підставах радянська влада знищила цвіт української нації в урочищі Сандармох, що на півдні Карелії?
М. Посівнич:
— Це був класичний лейтмотив — розстріляти інакодумців, тобто тих, хто міг становити потенційну загрозу для радянської влади. Урочище Сандармох стало місцем розстрілу тюремного етапу 1937 року зі Соловецьких таборів. Його ще називають “перший соловецький етап”.
У документах радянських спецслужб ця місцевість зазначена як “обычное место расстрелов”. 80 років тому там розстріляли близько 7 тисяч людей шістдесяти національностей і дев’яти релігійних конфесій. Серед них понад 677 українців. Найбільшу групу в’язнів — 1111 осіб — розстріляли протягом 27 жовтня — 4 листопада 1937 року. Ці масові розстріли приурочили до 20-річчя так званої Жовтневої революції.
Л. Бондарук:
— 5 серпня 1937 року Політбюро ЦК ВКП(б) ухвалило сумнозвісну постанову “Про антирадянські елементи”. Тоді розпочалася наймасовіша “чистка суспільства від ворогів радянської влади”, зокрема й у місцях позбавлення волі. За сфабрикованими новими “справами”, без слідства і суду від жовтня 1937 до лютого 1938 року Особлива Трійка УНКВС у Ленінградській області прирекла до розстрілу 1825 в’язнів, які відбували покарання на Соловках. Сама операція, за планами НКВС, мала закінчитися за три з половиною місяці. А тривала 15 місяців — аж до середини 1938 року.
— Чи відомо, як саме знищували політв'язнів в урочищі Сандармох?
Л. Бондарук:
— Соловецьких в'язнів вивозили таємно. Спочатку етапували морем до порту Кемь, потім залізницею — до міста Медвеж’я Гора (з 1938-го Медвеж’єгорск) і поміщали до СІЗО Біломорсько-Балтійського табору. Звідси засуджених зв’язаними доправляли у Сандармох. Нещасних роздягали до білизни, зв’язували руки, до рота вбивали кляпа…
Розстрілював їх із револьвера такий собі капітан держбезпеки Михайло Матвєєв. Іноді з допомогою помічника Алафера. Матвєєв відзначався особливо жорстокістю. Від 27 жовтня по 4 листопада він убивав по 200—250 осіб за добу.
До слова, сама радянська влада згодом засудила його до 10 років ув'язнення за особливу жорстокість. Але за кілька років звільнила. Матвєєв помер, будучи на пенсії, маючи всі пільги і нагороди, як дуже шанований ветеран Радянського Союзу.
Від 27 жовтня по 4 листопада він убивав по 200—250 осіб за добу.
— Коли стало відомо про знищення соловецьких в'язнів у Сандармосі?
М. Посівнич:
— Тоді годі було повірити, що радянська влада могла вдатися до таких драконівських методів розправи зі своїми опонентами. Правда пробилася аж у час так званої хрущовської відлиги. Однак тоді про це говорили тишком-нишком. А вже наприкінці 1980-х — на початку 1990-х років минулого століття дослідники і правозахисники почали вивчати тему “розстріляного відродження” як один з елементів геноциду проти української нації.
Л. Бондарук:
— Так, органи НКВС, а потім МДБ, КДБ СРСР і ФСБ РФ тривалий час приховували від родичів загиблих місце масових убивств. Говорили, що внаслідок спецоперації чекістів восени 1937 року слід соловецького етапу в'язнів нібито загубився. Були чутки, що людей потопили у Білому морі.
Проте історики шукали правду. Зокрема, активно вивчали цю тему дослідники Міжнародного товариства “Меморіал”. Урочище Сандармох як місце розстрілів стало відоме лише влітку 1997 року. Останки знайшли члени міжнародного товариства “Меморіал» — історики Веніамін Іофе та Юрій Дмитрієв. Тоді було виявлено 236 розстрільних ям.
До слова, нинішня російська влада намагається реанімувати сталінізм, приховати злочини радянського тоталітарного режиму і сфальсифікувати історію. По телебаченню говорять, що в урочищі Сандармох полягли 22 тисячі червоноармійців, яких нібито знищили фіни під час радянсько-фінської війни. А Юрій Дмитрієв, який знайшов урочище Сандармох, сам нині є в Росії політв'язнем.
— Яку мету ставила перед собою радянська влада, вдаючись до жорстоких методів розправи з неугодними?
Л. Бондарук:
— Відповім словами Василя Симоненка: “Можна прострелити мозок, що думку народить, думку ж — не вбить”... Ці люди були страшні тим, що наважилися бути вільними в тих жорстких умовах, в які їх поставила радянська влада. Вільними, в тому розумінні, що їхня діяльність чи творчість не відповідала догматам радянського тоталітаризму. Звільняти їх означало випускати джина з пляшки, який все одно не скориться, все одно демонструватиме своє волевиявлення. Тому вирішили, що легше знищити їх, ніж звільнити і потім думати, як їм затулити рота, як перешкоджати їхній діяльності і так далі.
Відповім словами Василя Симоненка: “Можна прострелити мозок, що думку народить, думку ж — не вбить”...
Крім того, варто говорити про те, що багато політиків і діячів культури було засуджено не за якісь провини перед радянською владою. А лише тому, що радянська влада бачила в них ворогів і шила їм сфальсифіковані звинувачення. Так-от, згодом ці люди могли б доводити свою невинуватість навіть у межах радянського законодавства, адже формально закони були більш-менш демократичні.
М. Посівнич:
— Знищували науковців, істориків, літераторів, композиторів, тобто тих, хто міг бути золотим запасом української нації, які могли творити думку, продукт високого інтелектуального рівня. Інтелігентні, виховані, розумні люди радянській владі були не потрібні. Їй були потрібні універсальні солдати, які виконують рішення партії і з'їздів...
Читайте також про те, як проходила операція "Захід".
