Свої БТРи ми розмістили по периметру центрального майдану міста — площі Миру. До техніки, пригадую, стали сходитись місцеві. “О, хлопчики. Ви звідки? Зі Львова? Далеченько, — якась бабуся простягнула пакет. — А мені от сусідка каже: “Там на площі наші стоять”. Тож я швиденько зібралася та й сюди. Беріть, ось ці пиріжки з картоплею, а ці з капустою. А ще я тут пару шкарпеток зв’язала. Також беріть. Вам там в окопах тепер холодно. Дякую вам, рідненькі”.
Чим викликана така реакція на появу української армії, пояснив інший місцевий.
“Вгощайтеся, хороші цигарки, — припрошував дядько. — За сепарів у місті після 22-ї була комендантська година. Впіймають — їдеш на підвал, а потім — окопи рити довкола міста. Я якось так попав. Привезли на підвал з мішком на голові, побили. А я чую, що не тільки чоловіків наловили, але й жінок. Одна просилася додому, казала, що в неї у квартирі немовля саме. А ті регочуть і кажуть: “От нас задовільниш усіх, тоді й підеш додому”. Тому українську армію тут поважають. Хоча й “вата” також залишилася, вибачайте”.
Ірина Болткова, яка на час окупації міста була підприємицею, а зараз очолює ГС “Луганська обласна спілка учасників бойових дій та волонтерів АТО”, пригадує, що серед бойовиків були і місцеві, і приїжджі.
“Якось я з мамою вийшла у двір цвіту липи нарвати, — розповідає жінка. — Мама рве, я з собачкою гуляю, і тут під’їжджають “Жигулі”. Там бойовики, а серед них — мій довоєнний знайомий. З автоматом, увесь у стрічках георгіївських. Зброю на нас скерував і питає: “Ви що тут робите?” Кажу: “Гено, тобі що, повилазило? Липу збираємо, із песиком гуляємо. Ти нас застрелиш за це? Чи ти, може, забув, як удома у нас бував, як ми тобі похорон дружини помагали організовувати?” Він знітився, одягнув темні окуляри й скомандував своїм: “Їдемо геть”.
Але зустрічі з бойовиками так просто минали для одиниць. “Пам’ятаю, як бачила, що під аптеку приїхав мікроавтобус з ліками, — каже Ірина. — Ті упирі в балаклавах до водія підійшли, зажадали, щоб віддав їм препарати як допомогу їхній “республіці”. А коли відмовився, скрутили й кудись повезли. Мабуть, у ДІАП (Державний інститут азотної промисловості) забрали. У них там штаб був, а в підвалі — катівня. Там і тримали людей: катували, вбивали”.
Щоправда, місцеві, попри все, не сиділи склавши руки, а чинили спротив бойовикам.
“Наприклад, одного ранку побачили на Палаці хіміків синьо-жовтий прапор, — розповідає Ірина. — Уночі хтось його встановив та ще й якусь блимаючу штуку примотав. Упирі спершу послали знімати прапор бабусю — чергову з палацу. Але вона не могла по слизькому даху вилізти. Декілька годин вони метушилися, боялись лізти, поки врешті зняли наш стяг. Потім дізналася, що прапор вночі встановили двоє дідусів років по 70, які колись скелелазанням займалися. А щоб бойовики подумали, що прапор замінований, примотали до нього пульт від дитячої машинки”.
Час визволення Ірина пам’ятає так, ніби це було вчора. “21 липня з усіх боків гриміла артилерія, і цей звук щоразу наближався, — згадує волонтерка. — О п’ятій чи шостій ранку наступного дня прочитала, що наші зачистили Рубіжне. Подзвонила знайомому туди. Він поїхав у центр і підтвердив — над міськвиконкомом — синьо-жовтий прапор.
Далі чула перестрілку біля військкомату, потім ближче й ближче. Звук стрілянини дійшов до центру й стих. Припинився й дощ, який падав у цей час. Виглянуло сонце, запанувала тиша. Я вийшла на балкон, побачила хлопців із синьо-жовтими шевронами на формі. Наші!”
Звільнення міста мало велике значення для перебігу бойових дій. “Рубіжне, Сєвєродонецьк та Лисичанськ становлять агломерацію, — каже Михайло Жирохов, військовий експерт. — Їх звільнення відігравало дуже важливу роль для успіху сил АТО в Луганській області”.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також про те, як український уряд спокусився на гроші Китаю
