Нещодавно посольство США в Україні закликало Росію не проводити психіатричних експертиз щодо полонених українських моряків, зазначаючи, що це порушує їхні права. Та чи стримає заклик агресора? Адже відомо, що вдаватися до схожих методів проти інакодумців Москва не цуралася ще з часів СРСР. Зокрема, каральну психіатрію масово застосовував проти політичних в'язнів КДБ.
Тож як каральна психіатрія працювала у Радянському Союзі? Про це говоримо з кандидаткою історичних наук, провідним експертом Українського інституту національної пам’яті Любов'ю Крупник.
— Коли в Радянському Союзі почали практикувати каральну психіатрію?
— Усе почалося з 30-х років минулого століття. Ініціатором був сумнозвісний Генпрокурор СРСР Андрій Вишинський. Щоправда, тоді вважали, що потрапити до психіатричного спецзакладу було краще, ніж у табори ГУЛАГу. Однак у повоєнний період ситуація змінилася. Вирок суду давав людині певний термін ув'язнення, і відбувши покарання, вона ставала вільною. А от перебування в психіатричній клініці не обмежувалося часовими рамками.
Систематично використовувати психіатрію у боротьбі з інакодумцями почали наприкінці 1950-х — початку 1960-х років. А вже у квітні 1969 голова КДБ СРСР Юрій Андропов направив у ЦК КПРС проект плану розширення мережі психлікарень і вдосконалення їх використання для захисту інтересів держави та суспільства.
— Скільки загалом таких закладів було в СРСР?
— На теренах Радянського Союзу існувало 16 спецлікарень, які підпорядковувалися міністерству внутрішніх справ. Це, зокрема, Казанська, Ленінградська, Благовєщенська, Черняховська, Орловська. В Україні була Дніпропетровська спецлікарня, яка діяла з 1968 року.
Режим у них нагадував тюремний: загратовані вікна, вишки з озброєною охороною. Хоч "лікували" інакодумців також і в звичайних психлікарнях.
— Розкажіть про найвідоміших жертв системи.
— Це, зокрема, генерал Петро Григоренко. Він на той час був доволі помітною постаттю правозахисного руху. Інакодумство радянського військового система намагалася пояснити божевіллям. В результаті він провів у психіатричних закладах шість з половиною років. Відомо, що в Черняховській лікарні його тримали у величезній кімнаті, де було близько ста ліжок, щільно поставлених одне до одного. Жодного проходу. Щоби потрапити до пацієнта, доводилося йти по ліжках.
Ще одна жертва радянської каральної психіатрії — лікар-фтизіатр Микола Плахотнюк. Його заарештували у 1972 році за антирадянську агітацію та пропаганду. Експертиза НДІ судової психіатрії ім. В. П. Сербського та Київський обласний суд направили його на примусове лікування до Дніпропетровської спецпсихлікарні. Пізніше його перевели у Казань, а згодом — до Черкаської обласної психіатричної лікарні загального типу. Сумарно він провів у психлікарнях 12 років. Політв'язню поставили діагноз "хронічне психічне захворювання у формі шизофренії".
Варто згадати й публіциста Леоніда Плюща, якого утримували в Дніпропетровській спецлікарні з 5 липня 1973 року по січень 1976 року. У ній також побували такі українські дисиденти, як Анатолій Лупиніс, Володимир Клебанов, Йосип Тереля, Ярослав Кравчук і багато інших.
До речі, санітарами у таких закладах, бувало, працювали ті, хто мав судимість. А деякі медики, що причетні до каральної медицини, і досі працюють.
— А які діагнози зазвичай ставили політв'язням?
— Переважно це була "уповільнена шизофренія", "марення сутяжництва", "марення реформаторства" і маніакальний психоз.
— Як "лікування" впливало на людину?
— У своїй книжці "У карнавалі історії" Леонід Плющ писав: "Нейролептики та щоденні сцени притуплювали мене інтелектуально, морально й емоційно. Лікування і режим у психушці, як я побачив на власному прикладі, призначені відразу зламати людину й знищити її волю до опору. Таблетки вбивали моє бажання читати та думати, і я швидко втрачав зацікавлення до політичних справ, потім наукових, а тоді й до дружини та дітей. Пам’ять моя різко ослабла, і моє мовлення стало коротке й уривчасте. У голові залишилися тільки думки про куріння і хабарі санітарам за додатковий вихід до вбиральні. Я навіть не хотів побачень, яких раніше так нетерпляче чекав. Я дедалі більше боявся, що моя деградація невигойна і що я допоможу своїм катам тим, що збожеволію. Почуття безвиході, необмеженості перебування в цьому пеклі спонукало багатьох здорових в’язнів думати про самогубство".
У 1981 році на примусове лікування до Казанської спецлікарні МВС СРСР потрапила вчителька та перекладачка Ганна Михайленко. Так її покарали за співпрацю з Української Гельсінською групою. У спецзакладі жінка провела вісім років. Унаслідок "лікування" у неї повипадали всі зуби, постійно тремтіли руки та ноги. Два роки вона взагалі не розмовляла.
— Хто визволяв політв'язнів з психлікарень?
— Допомагало втручання Заходу. Під тиском Радянський Союз погодився на виїзд до США генерала Петра Григоренка. Також до Франції відпустили Леоніда Плюща, а до Швейцарії — психіатра з Харкова Анатолія Корягіна. Але це були поодинокі випадки.
— Чи відомо, скільки людей пройшло через каральну психіатрію?
— Важко сказати. Доктор медичних наук Михайло Матяш наводить такі цифри: у 1988 році, вже в період перебудови, з обліку зняли 776 тисяч пацієнтів. Але щоб встановити точну кількість жертв каральної психіатрії, треба ще багато працювати.
Пропонуємо вашій увазі текст про народження фашизму у Європі.
