Його називають українським Шекспіром. На рахунку Марка Кропивницького — десятки п’єс: “Доки сонце зійде, роса очі виїсть”, “Глитай, або ж Павук”, “Дай серцю волю, заведе в неволю”... Проте він був не тільки драматургом, а й актором, композитором, художником, педагогом. Цими днями виповнюється 185 років з дня народження “батька професійного українського театру”.
— Це була людина, завдяки якій сформувалася українська класична драматургія як така, — розповідає Богдана Бабенко, завідувачка відділу музею Марка Кропивницького. — У його доробку більш як 40 п’єс, інсценізацій та переробок. Тематика різноманітна, але вони актуальні досі. Наприклад, у драмі “Дві сім’ї” розповідається про гендерно зумовлене насильство, а у трагікомедії “Лихо не кожному лихо — іншому й талан” йдеться про булінг. Терміна такого тоді не було, а явище, на жаль, існувало, і Кропивницький це підмітив. Що вже казати про такі теми, як висміювання чиновництва та пияцтва.
— Цікаво, чи Кропивницький-драматург не ревнував до Кропивницького-режисера?
— Я так розумію, що ні. (Усміхається). Він був, до речі, ще композитором і художником. На початках навіть сам малював декорації для вистав. Ніяких проблем тут не виникало. Навпаки — Марко Лукич чудово розумів, як має відбуватися постановка на всіх етапах її підготовки. Коли ж тим займаються різні люди, іноді справді важко досягти консенсусу, як втілити п’єсу на сцені. У Кропивницького подібних конфліктів не виникало, адже він був у гармонії з самим собою.
— Наскільки він був успішним актором?
— Тут можна пригадати виставу “Глитай, або ж Павук”. Кропивницький грав у ній негативного персонажа — Йосипа Бичка, який коїть жахливі речі... І настільки добре втілював цю роль, що часто з глядацької зали лунали прокльони, а іноді могли щось і жбурнути на сцену. (Усміхається). Є спогад, що одного разу за Марком Лукичем навіть погнався глядач — щоби побити “цю паскуду”. Кропивницький утік від переслідувача, а відхекавшись, тішився. Бо це означало, що добре впорався з роллю як актор. Тобто він з гумором ставився до таких ситуацій.
— А чим захоплювався поза сценою?
— Полюванням, рибальством, садівництвом (займався цим на хуторі Затишок на Харківщині). Відомо, що Кропивницький мав удома чимало самовчителів з різних мов та дисциплін. Тобто, крім того, що він віддавав багато часу театральному мистецтву, весь час шукав, чого б ще навчитися. До того ж займався малюванням. Я вже згадувала, що Марко Лукич робив декорації до деяких постановок, але він був і непоганим портретистом. Зображав визначних людей, а також копіював картини відомих художників. Одне слово, мав абсолютно різноманітні хобі.
— Скажіть, ким була його дружина?
— Кропивницький мав два офіційні шлюби. Перша його дружина — Олександра Вукотич була акторкою і померла ще молодою. Якийсь час Марко Лукич був сам, а потім закохався в актрису Лідію Квітку. Хотів з нею одружитися, але не зустрів взаємності. Тож другою його дружиною потім стала лікарка Надія Гладушенко. Дітей у Кропивницького було загалом шість. Три доньки і три сини, один з яких — позашлюбний.
— А яку вдачу мав драматург?
— Про нього згадують, як про людину, з якою, у принципі, іноді було важко працювати. Марко Лукич був дуже вимогливий. До себе й до інших. Так, у його “театрі корифеїв” (у трупу входили Саксаганський, Заньковецька, Садовський. — Авт.) дуже багато репетирували. Тобто, з одного боку Кропивницький постає як доволі сувора людина-трудоголік, а з іншого — у хвилини відпочинку він вмів насолоджуватися життям. У гарній компанії любив попоїсти, випити, викурити люльку (вона, до слова, збереглася). Отака яскрава була особистість!
— До скількох років Кропивницький виходив на сцену й за яких обставин помер?
— Він виступав до останнього. Щоправда, уже не як актор, а як декламатор. Усе через те, що мав проблеми зі слухом і йому важко було взаємодіяти з іншими колегами. Погіршення здоров’я сталося, напевно, через те, що життя актора в ті часи було дуже непростим. Їздити ж доводилося навіть глухими селами, де виступати могли не за гроші, а за якусь їжу. До того ж, коли Кропивницький ще був молодим, на нього впали чи то освітлювальні прилади, чи то декорації. Кажуть, постаралися якісь недоброзичливці...
А незадовго до своєї смерті він, в основному, брав участь у шевченківських вечорах. Їздив з одного виступу на інший. Коли ж відчув себе недобре (це сталося просто на сцені), вирішив повернутися додому. Проте доїхати на свій хутір не судилося. Марко Лукич помер 21 квітня 1910 року в поїзді. У нього стався крововилив у мозок. Батькові українського професійного театру було шістдесят дев’ять років.
