Герой України, лауреат Шевченківської премії, академік — це далеко не всі регалії Олеся Гончара. Його життя було не менш захопливе, ніж у героїв його романів. А обірвалось 30 років тому — 14 липня 1995-го.
Якщо зазирнути у старі, ще радянські довідкові видання, то там зазначається, що письменник народився у Полтавській області. Однак у сучасних джерелах вказується вже Дніпропетровщина. Звідки ця розбіжність?
“Олесь Терентійович народився 3 квітня 1918 року в селі Ломівка тодішньої Катеринославської губернії (нині — Дніпропетровщина. — Авт.), — розповідає Тетяна Бондаревська, директорка Літературно-меморіального музеюсадиби Олеся Гончара. — Проте, коли йому не було й трьох років, померла мати. Відтак дитину віддали на виховання до її батьків, які жили в слободі Сухій на Полтавщині. Її Гончар і вказував потім у своїй біографії. Напевно, щоб уникнути зайвої плутанини та зайвих питань”.
Цікаво, що й прізвище у літератора насправді не Гончар, а Біличенко. За сімейними переказами, коли хлопчик підріс, його повезли “на оглядини” до тата. Однак той не тільки не впізнав сина, а й не поцікавився, як тому велося всі ці роки. Довідавшись про такий “теплий” прийом, рідні образились і вирішили “перехрестити” дитину. І коли у вісім років маленький Сашко пішов до школи, його записали уже під прізвищем бабусі й дідуся, тобто Гончар.
Писати майбутній класик почав ще у школі. Схильність до експериментів зі словом у нього помітив учитель української мови та літератури. Порадив не просто продовжувати, а надсилати свої тексти до районки. “Це були замітки на різні теми, — каже дослідниця життя і творчості Олеся Гончара. — Їх авторові було тоді 10 — 11 років”.
Потім матеріали з’являлись на сторінках обласних газет, а згодом — і в журналах. В останніх друкувались уже оповідання та повісті. Одна з них — “Стокозове поле” — побачила світ 1941 року. Тоді письменник уже навчався в університеті. До речі, твір довелося серйозно переробити. Після втручання цензури з повісті зникла згадка про Голодомор.
Письменник був серед тих, хто з початком війни одягнув військову форму. На фронті отримав два важкі поранення, також був двічі контужений. Проте навіть в окопах не полишав зошита й олівця. Занотовував те, що бачив, і те, що чув. У подальшому ті враження лягли в основу не одного твору.
Критики особливо виділяють його роман “Людина і зброя”, називаючи автора українським Ремарком. “Таке порівняння цілком слушне, — зазначає Тетяна Бондаревська. — У цьому творі Олесь Терентійович дуже глибоко й проникливо змальовує війну! Причому не тільки картини боїв, а й душевного стану кожного героя... Тож я згодна: Гончар — це Ремарк шістдесятих років української літератури”.
Як мовиться, ніщо не віщувало бурі. Роман “Собор” побачив світ у журналі “Вітчизна”, а також вийшов окремою книжкою. Автор — лауреат Шевченківської премії, до того ж — очільник Спілки письменників України. Новий твір отримав схвальні рецензії у пресі, аж тут... У його персонажах почали впізнавати себе деякі партійні керівники (точніше — бос одного з обкомів) і почалося шельмування. Зусібіч.
“У підсумку “Собор” із продажу вилучили — як журнали, так і книги, а Олесеві Терентійовичу довелося полишити крісло голови спілки, — пригадує поет Леонід Горлач, який працював референтом Гончара. — Він переживав тоді страшенно”. “Це була огидна історія”, — додає поетеса Любов Голота.
Пережити бурю допомогла дружина — Валентина Данилівна. Вони познайомились ще в студентські роки. Гончар “відбив” дівчину в іншого. І потім ні вона, ні він не пошкодували про свій вибір. Шлюб тривав 49 років!
“Це було дійсно кохання на все життя, — каже Тетяна Бондаревська. — Дружина не тільки відгороджувала письменника від побутових питань, а й була його секретаркою, машиністкою (друкувала всі твори на домашній “Еріці”), коректоркою і т. д. Валентина Данилівна — жінка-кремінь. До слова, 22 липня їй виповнюється 99!”
На жаль, її чоловікові не судилося довголіття. Олесь Гончар часто хворів (три інфаркти й три інсульти!). Тому періодично лягав до шпиталів. “Востаннє ми бачилися у “Феофанії”, — каже поет-пісняр Вадим Крищенко. — Лікарі дозволяли йому гуляти у супроводі, що ми й робили. Тільки було табу на сумні новини чи якісь проблеми. Тож я розповідав анекдоти” .
“Олесь Терентійович мав чудове почуття гумору, — зауважує Любов Голота. — І взагалі, це була сонячна людина”. “Його не можна було назвати суворим, — зазначає Леонід Горлач. — Зате чесним і справедливим — так”.
“А ще він був чудовим поетом, — підсумовує Тетяна Бондаревська, — хоча й соромився друкувати свої вірші. Проте деякі з них, наприклад, “Україна”, ніби написані про сьогодення”.
