День релігійного свята Покрова Пресвятої Богородиці традиційно вважають і днем створення УПА. Як гадають, саме того дня перший невеликий відділ українських націоналістів мав перший бій з гітлерівцями. Однак ця дата умовна. Бо свою регулярну діяльність українські повстанські відділи розпочали кількома місяцями пізніше.
Покрову як день постання Української повстанської армії офіційно визнано 30 травня 1947 року декретом Української Головної Визвольної Ради. Це зроблено для того, щоб пов’язати діяльність УПА з традиційною історичною збройною силою українського народу — козацтвом, котре вважало своєю заступницею Божу Матір. Така історична тяглість мала символізувати єдність українського народу та взаємопов’язаність його визвольних рухів.
У документі УГВР зазначалося: “В м. жовтні 1942 р. на Поліссі постали перші збройні відділи, що дали початок Українській Повстанській Армії. 1) Для зафіксування цього історичного моменту визначається день 14-го жовтня 1942 року днем постання УПА. 2) Для вшанування цього моменту день 14-го жовтня, що збігається з історичним козацьким святом Покрови, вводиться як святковий день УПА”.
А розпочалося все 30 червня 1941 року, коли Національні збори у Львові проголосили Акт відновлення Української держави. Був створений уряд під керівництвом Ярослава Стецька, заявлено про початок формування української армії. Однак нацистам це не сподобалося.
Згідно з таємним наказом голови РСХА Рейгарда Гейдріха, пройшла перша хвиля масових арештів членів ОУН (б). За грати тоді запроторено майже 1500 бандерівців, поміж них кілька сотень на Волині. Кількадесят членів Організації незабаром після затримання розстріляли.
Відносини ОУН (б) і Німеччини загострилися настільки, що 25 листопада 1941-го вийшла секретна директива німецької поліції “014-USSR”, в якій вказувалося, що бандерівці готують повстання в Рейхскомісаріаті, а тому всі вони повинні бути затримані, допитані й ліквідовані як начебто “мародери”.
Лідери ОУН (б), включно з Я. Стецьком і С. Бандерою, були заарештовані і відправлені до столиці Третього Рейху. Там після допитів до кінця 1941 року всіх перевезли в концтабір Заксенгаузен, де в цілковитій ізоляції від зовнішнього світу утримували до осені 1944-го.
Степан Бандера.
Українські націоналісти пішли у підпілля й оголосили війну німецькій владі. Як зазначав один з творців УПА Микола Лебідь, “треба було спершу відтягнути якомоrа більше українських патріотів із німецьких військових формацій, а поки що, не викликаючи додаткових репресій, готувати військово-збройну базу... Приблизно 12 місяців в умовах німецькоrо терору і його наслідків — це не надто довrий проміжок часу для тoro, щоб на День св. Покрова 14 жовтня 1942 мати вже вишколені збройні відділи з власною базою постачання і рекрутування, повстанських відділів, а не бунтарів чи партизан... повстанців з державницькою ідеєю та політичним керівництвом”.
Наприкінці 1941-го Провід Організації призначив розвідником ОУН на Північно-Західних українських землях (Волинь і Полісся) енергійного Дмитра Клячківського, відомого під псевдом “Клим Савур”. Він узявся за формування збройного підпілля.
Організація українських націоналістів також вислала двох своїх представників — Юліяна Ковальського і Василя Сидора — у північні регіони України, щоб вивчити можливість створення там військових баз ОУН. Ознайомившись із ситуацією на місці, емісари Організації, однак, з’ясували, що ліси Чернігівщини, Київщини та Житомирщини вже окуповані більшовицькими загонами. Відтак найкращими для розвитку української “партизанки” були визнані Берестейщина, Ковельщина і Рівненщина.
У квітні 1942 року на виконання рішень ІІ Військової конференції ОУН на Волині почали формуватися т. зв. групи самооборони (боївки) за схемою: кущ (3 села, 15 — 45 учасників) — повітова сотня — курінь (3 — 4 сотні). До середини літа у волинському регіоні боївки налічували до 600 озброєних вояків.
У жовтні 1942 року у Львові відбулася чергова конференція ОУН (б). Основним питанням на ній був процес створення українських збройних формувань і ведення майбутніх бойових дій. У планованих сценаріях не відкидалася масова мобілізація сотень тисяч українців і боротьба проти всіх ворогів одночасно, зокрема проти СРСР, Польщі та країн Вісі.
Значний вплив на створення бандерівських партизанських загонів мав Іван Литвинчук-“Дубовий”, провідник ОУН (р) у північно-східній Волині. Саме там наприкінці 1942 року була створена сотня (еквівалент роти) під командуванням Григорія Перегіняка-“Коробки”. В журналі “До Зброї” в липні 1943 року вона була визнана першою сотнею УПА. До речі, певний час цю сотню офіційно вважали військовим відділом ОУН. Саме так називалися озброєні загони бандерівців, і тільки після затвердження назви “Українська Повстанська Армія” повстанське військо почало використовувати цю назву й абревіатуру УПА.
УПА воювала на два фронти — проти Німеччини і згодом проти радянської влади, що визнавали як нацистські (Е. Кох), так і радянські діячі (М. Хрущов). Це було визначено ще на вищезгаданій Другій конференції ОУН: “Московсько-большевицькій міжнародній концепції інтернаціоналу й німецькій концепції т. зв. “Нової Європи” ми протиставляємо міжнародню концепцію справедливої національно-політично-господарської перебудови Європи на засаді вільних національних держав під гаслом “Свобода народам і людині”.
17 — 23 лютого 1943-го в селі Теребежі поблизу Олеська відбулася III конференція ОУН (р), на якій вирішено почати відкриту партизанську війну на Волині. Програмний виступ на конференції виголосив Михайло Степаняк (керівник ОУН у Дистрикті Галичина), який застеріг, що СРСР може перемогти у війні.
Він запропонував негайно почати повстання проти німців і звільнити Україну від окупації до приходу Червоної армії, його дії були підтримані Проводом, але не були реалізовані під тиском Дмитра Клячківського і Романа Шухевича (майбутнього наступника Клячківського на посаді головнокомандувача УПА), на думку яких збройна боротьба повинна бути спрямованою насамперед не проти німців, а проти радянських партизанів і польських підрозділів.
Новостворена структура спершу мала називатися “Українською Визвольною Армією”. Однак на той час уже існувало Українське визвольне військо, і бандерівські партизани майже ніколи не вживали цієї назви, тому замість неї з кінця квітня 1943 року почали використовувати назву “Українська повстанська армія”.
З березня 1943 року повстанські загони стали активно нападати на німецькі гарнізони й опановувати терени Волині та Полісся. Передусім упівці вирішили завдати удару по цивільній адміністрації нацистів, прагнучи запобігти стягуванню т. зв. контингентів.
Підрозділи УПА також нападали на районні адміністративні центри та містечка, де німці влаштували так звані опорні пункти, і громили слабші дільниці. Вони влаштовували засідки на дорогах, знищуючи невеликі групи німецьких поліцаїв. Також упівці чинили напади на деякі каральні експедиції, скеровані проти українського цивільного населення.
У травні-листопаді 1943 року головним командиром УПА був Дмитро Клячківський, у 1944 — 1950 — Роман Шухевич, у 1950 — 1954 — Василь Кук.
Для УПА була характерна партизанська тактика, вся зброя трофейна — німецька, радянська, угорська та австрійська (ще з Першої світової війни). Крім українців, у лавах Української повстанської армії воювали узбеки, азербайджанці, вірмени, грузини, євреї, росіяни та бійці інших національностей.
У 1943-му на Волині були цілі “республіки” УПА — території, з яких вигнали німецькі війська. Наприклад, Колківська республіка, база “Січ” у Свинаринських лісах.
Журнал революційної ОУН “Ідея і Чин” у №5 за 1943 рік повідомляв: “В тяжких і численних боях УПА розбила численні бази большевицьких партизан та очистила від їхніх банд Рівенщину, Житомирщину, Луччину, Костопільщину, Ковельщину, Крем’янеччину, південну Сарненщину та Берестейщину і, користаючи з цілковитої прихильності та помочі населення, звільняє крок за кроком все нові терени Волині, Полісся, Поділля, Житомирщини й Київщини”.
Із травня по листопад 1943 року головним командиром УПА був Дмитро Клячківський, з 1944-го по 1950 рік — Роман Шухевич, з 1950-го по 1954-й — Василь Кук.
У травні 1945 року Головнокомандувач УПА Роман Шухевич так описував антинацистську діяльність українських повстанців:
“Гітлерівська Німеччина остаточно розгромлена і розбита. Не боятися більше українському народові ні винищування у газових камерах, ні масових розстрілів цілих десятків сіл озвірілими гестапівцями.
Не буде вже німець бити по лиці свободолюбивого українського селянина, ні відбирати в його землі, щоб повернути його в раба німецького пана. Не гнатиме тисяч і десятків тисяч робітників і селян у новітній ясир — в Німеччину […].
Великий вклад у перемогу над Німеччиною внесли й Ви, Українські Повстанці. Ви не допускали, щоб німець свобідно господарив на українській землі і вповні її використовував для своїх загарбницьких цілей. Ви не дозволили йому грабити українського села, не допускали до вивозу в Німеччину.
Ваша караюча рука гідно відплачувала за розстріли і палення сіл […]. У боротьбі з Німеччиною наша Українська Повстанча Армія зорганізувалася і пройшла першу бойову школу”.
За час діяльності через лави УПА пройшло понад сто тисяч осіб. За участь у повстанському русі чи його підтримку каральні органи СРСР репресували понад пів мільйона осіб.
