Петро Григоренко — перший з генералітету срср, хто наважився піти проти радянської системи. Він не побоявся критикувати владу і самого генсека Хрущова за повторення сталінських методів правління. Після того як його вигнали з Москви, він не припиняв боротьбу з режимом: виступав на захист кримських татар, депортованих у Середню Азію, згодом вимагав звільнення академіка Андрія Сахарова.
16 жовтня 1907 року в селі Борисівка (нині Приморського району Запорізької області) народився Петро Григоренко, радянський генерал, який став дисидентом, членом-засновником Московської та Української Гельсінських груп.
Працював слюсарем, зчіплювачем вагонів, кочегаром, машиністом паровоза. Рано вступив до комсомолу та більшовицької партії. Працював на підприємствах Донбасу, в трудовій школі й у дитячому містечку для неповнолітніх правопорушників. У 1929 — 1931 роках навчався у Харківському технологічному інституті. Далі перевівся до Московської військово-інженерної академії, яку закінчив у 1934-му з відзнакою.
Пам’ятник на могилі Петра Григоренка. Цвинтар Української православної церкви святого Андрія Первозваного в Саут-Баунд-Бруку, Нью-Джерсі.
У 1934 — 1937 роках служив на командних посадах у Білоруському військовому окрузі, потім був слухачем академії Генерального штабу. У 1939 — 1943 роках служив на Далекому Сході, брав участь у боях з німцями. Закінчив війну в званні полковника на посаді начальника штабу дивізії.
Після війни Григоренко робить наукову кар’єру: працює у Військовій академії імені Фрунзе. 1959 року отримує посаду начальника новоствореної кафедри військової кібернетики та звання — генерал-майор. Він пише наукові праці й готує докторську дисертацію, але її захист так і не відбудеться. 1961 року, коли робота була вже готова, генерал-майор Петро Григоренко звільнений із Військової академії імені Фрунзе через політичні мотиви.
Все змінилось 7 вересня на партконференції Ленінського району у Москві з критикою політичної системи в срср, а також із закликом “підсилити демократизацію виборів і широку змінюваність, відповідальність перед виборцями. Вилучити всі умови, які породжують порушення ленінських принципів і норм, зокрема, високі оклади, незмінюваність”.
Тобто він свідомо виступив проти нового культу — культу Хрущова, розуміючи, що позбудеться усіх благ, навіть пенсії.
За це Григоренка усунули від викладацької діяльності і відправили у вигнання в Уссурійський край на службу в Далекосхідний військовий округ.
В Уссурійську “до літа 1963 року я проробив ідейно-теоретичну роботу й зміцнився у думці, що з керівництвом КПРС треба вступати в боротьбу”, — писав Григоренко. Почав із того, що написав і послав у газету критичний памфлет.
Григоренко дійшов висновку, що “марксизм-ленінізм — це вчення крайньої диктатури, тоталітаризму, в якому демократичні відхилення відіграють роль маскувальної демагогії та застосовуються для обдурення мас”.
Григоренко написав сім листівок, які були поширені в Москві, Владимирі, Калузі, у військах Ленінградського і Середньоазіатського округів (деякі тиражем до 100 екз.). Їхніми темами були бюрократичне переродження радянської держави, її каральна політика стосовно робітників (придушення заворушень у Новочеркаську, Темиртау і Тбілісі), причини продовольчої кризи в країні.
2 лютого 1964 року генерала Григоренка затримали у Хабаровську та літаком доправили до Москви. Через 10 днів йому висунули звинувачення у тому, що він “виготовив рукописний текст листівки антирадянського змісту”. На допиті підозрюваний Григоренко сказав, що вважає листівки не антирадянськими, а антиурядовими: “Антирадянські та антиурядові поняття не ідентичні”.
У той час генерал виступив із грунтовним дослідженням поразок Червоної армії 1941 року. Це було вибухом крамоли. А Григоренко не заспокоївся: протестував проти вторгнення до Чехословаччини, виступав на захист кримських татар, ставши неформальним лідером їхнього руху за повернення у Крим.
Він знав, що зруйнувати Імперію зла зможе тільки Правда. У самвидаві було декілька праць Григоренка, окрім згаданих: “Думки душевнохворого”, “Наші будні”, “Дискримінація кримських татар продовжується”, тюремний щоденник.
Самвидав став непереможною інформаційною мережею, яка зруйнувала дезінформаційну систему маніпулювання масами.
Генерал разом зі своїми земляками в діаспорі закладав фундамент відродження незалежної та демократичної України. Опинившись у вигнанні, він створив і очолив Закордонне представництво Української Гельсінської групи, яке фактично стало неофіційним посольством незалежної України ще задовго до її появи на політичній мапі світу.
Великою мірою завдяки ЗП УГГ, особисто Григоренкові, український правозахисний рух вийшов на міжнародну арену. Головна думка спогадів Григоренка “У підпіллі можна зустріти тільки щурів...” (вони видавалися кількома мовами): добро не може народитися від злочину; людина має право жертвувати тільки собою, а не кимось ще; немає і не може бути в світі ідеї, яка виправдовувала б одну безневинну сльозу.
“У 1970 — 1980-х роках П. Григоренко був найпопулярнішим у світі українцем. Він представляв Україну з найкращого боку, бо сам був людиною найвищих моральних чеснот і самовідданого громадянського служіння. Його безстрашність і почуття гідности запалювали інших людей”, — писав інший політв’язень Василь Овсієнко.
“Внесок Григоренка в правозахисний рух надзвичайний. Після спілкування з ним долучився до правозахисників академік Сахаров, — в одному з інтерв’ю говорив Мустафа Джемілєв. — Ніхто у світі не зробив для кримських татар стільки, скільки зробив Петро Григоренко. Його численні інтерв’ю, заяви, пресконференції сприяли тому, що кримськотатарська проблема вийшла за межі Радянського Союзу”.
Кримські татари побоювались, що з Григоренком можуть розправитись, тому намагались його убезпечити. Із Узбекистану приїхала група молодих кримських татар, які таємно стежили за помешканням генерала і супроводжували його містом. Сам Григоренко не знав, що має таку охорону.
Після арешту Григоренка в срср і за кордоном почалася кампанія за його звільнення. Кримські татари пікетували Ташкентську в’язницю, вимагали його звільнення під час демонстрації 6 червня 1969 року на площі Маяковського. Під зверненнями на захист Григоренка були зібрані сотні підписів. У самвидаві розповсюдили дві праці, присвячені Григоренку, — “Світло у віконці” Анатолія Левітіна (Краснова) і “До арешту генерала Григоренка” Бориса Цукермана.
Був членом-фундатором Московської Гельсінської групи, підписав більшість її документів, випущених у 1976 — 1977 роках, став одним з ініціаторів створення при МГГ робочої комісії з розслідування використання психіатрії у політичних цілях. Приїздив у Київ до М. Руденка в серпні 1976 р., був ініціатором і брав участь у створенні Української Гельсінської групи (УГГ), увійшов у число її членів-засновників. Виступав на захист заарештованих членів Гельсінських груп.
У 1970 — 1980-х роках П. Григоренко був найпопулярнішим у світі українцем.
У лютому 1977-го склав брошуру “Наші будні” про боротьбу КГБ проти правозахисного руху в срср. Продовжував боротьбу за відновлення прав кримських татар, був одним з ініціаторів прийняття документа МГГ, що починався словами: “Дискримінація кримських татар продовжується”.
Однак пониження у посаді та крах наукової кар’єри не змусили Григоренка відмовитися від своїх поглядів. Навпаки, він переконався, що “з керівництвом КПРС треба вступати в боротьбу, а не намагатись задобрити його вірнопідданськими проханнями”. Восени 1963 року Григоренко зі своїми синами й друзями створив “Союз боротьби за відродження ленінізму”.
Вже 2 лютого 1964 року його заарештували у Хабаровську та літаком доправили до Москви. Петра Григоровича виключили з партії, позбавили генеральського звання, бойових нагород і пенсії, а на довершення до всього визнали неосудним і етапували до спеціальної психіатричної лікарні на примусове лікування.
У першій психушці йому кололи сильнодійні ліки. Його дружина Зінаїда розповідала, що в нього від них були мимовільні конвульсії на обличчі. Він був у несвідомому стані. Але в якийсь момент, після її протестів, вони перестали його колоти. Під час другого ув’язнення у психлікарні йому вже не давали ніяких препаратів. Просто довго тримали.
У листопаді 1977 року отримав дозвіл на поїздку до США для лікування і 30 листопада виїхав з срср. Президія Верховної Ради срср від 13 лютого 1978 року позбавила його радянського громадянства “за дії, що ганьблять звання громадянина СРСР”. Дізнавшись про це, Григоренко дав у Нью-Йорку пресконференцію, де заявив, що це — найсумніший день у його житті.
“За океаном Григоренко долучився до громадського життя, — зазначає дослідник Владлен Мараєв. — Читав лекції з прав людини, брав участь у різних міжнародних форумах. Зустрічався з президентами США Джеймсом Картером і Рональдом Рейганом, прем’єр-міністром Великої Британії Маргарет Тетчер. Його статті публікували провідні ЗМІ демократичних країн. Григоренко написав мемуари про свою дисидентську діяльність під назвою “У підпіллі можна зустріти лише щурів...”
На прохання Петра Григоровича фахівці Американської психіатричної асоціації здійснили його обстеження і не виявили жодних ознак психічної хвороби, що цілком спростувало висновки радянських “експертиз”.
Катерина КУБАЄВСЬКА
