Недавні масовані атаки ХАМАСу із Сектора Гази на Ізраїль прикували увагу всього світу до Близького Сходу, викликаючи питання: за що воюють араби і євреї? Якою є історія Ізраїлю? І чи можливий мир на цих землях?
Нащадки Сима, сина Ноя
Територія сучасного Ізраїлю була заселена вихідцями з Африки ще 1,5 мільйона років тому, що підтверджено знахідками у долині річки Йордану. Більше відомостей черпаємо із Біблії, за якою у Ноя було троє синів: Сим, Хам і Яфет. До роду Сима належать євреї, араби та ассирійці — населення Близького Сходу (звідси походить термін “семіти”). До роду Хама — жителі Африки, Південної Аравії та Леванту (ханаанеяни, фінікійці, філістимляни). А нащадки Яфета, які жили на Вірменському нагір’ї, поширилися майже на всю Євразію.
На теперішній території Ізраїлю жили нащадки сина Хама — Ханаана. У 3 — 2 тис. до н. е. міста Ханаану вели жваву торгівлю з Єгиптом, а близько 1500 — 1200 років до н. е. Єгипет завоював Ханаан, міста якого сплачували данину Новому царству.
За біблійною оповіддю, євреї, які були у рабстві в Єгипті, перейшли Червоне море, що розступилося, і прийшли у землю обітовану, тобто обіцяну. У ХІV ст. до н. е. вони на чолі з Ісусом Навином завоювали значну частину Ханаану і частково знищили місцеве населення.
Першу письмову згадку про народ під назвою “ізраїль” знайдено на стелі єгипетського фараона Мернептаха, датованій приблизно 1200 роком до н. е. Згідно із сучасними археологічними даними, ізраїльтяни та їхня культура відгалужувалися від інших народів через розвиток окремої монотеїстичної релігії, зосередженої на одному богу — Ягве. Вони говорили архаїчною формою єврейської мови, нині відомою як біблійний іврит.
Приблизно тоді ж на узбережжі Середземного моря оселилися “народи моря” — філістимляни, тевкри, шердани, що поклали край владі Єгипту в Ханаані, та заснували власні держави. До слова, саме філістимляни дали цій землі назву — Палестина.
Розквіт Ізраїльської держави приблизно у 1100 — 950 роках до н. е. припав на царів Саула, Давида і Соломона. Згодом Ізраїльське царство було розділено на Північноізраїльське зі столицею в Самарії та Юдейське зі столицею в Єрусалимі. Приблизно 720 року до н. е. Ізраїльське царство впало перед Ассирією, а Юдейське завоював у 586 році до н. е. цар Вавилонії Навуходоносор ІІ. Полонених юдеїв було забрано у Вавилон.
У 538 році до н. е. після падіння Вавилонської вежі юдеї повернулися до Ізраїлю та відбудували Єрусалим. 332 року до н. е. Ізраїль захопив Александр Македонський, і він увійшов до Селевкідського царства. У 64 році до н. е. Юдею завоював римський генерал Помпей, надавши номінальну автономію.
У центрі — Стіна плачу, що є залишком західної частини Єрусалимського храму, зліва — мусульманська святиня Купол Скелі, а справа на задньому плані — мечеть Аль-Акса на Храмовій горі.
Саме за правління династичного васала Римської імперії царя Ірода Великого жив Ісус Христос. У 6 році н. е.
ця територія була повністю анексована Римом, що призвело до серії єврейсько-римських воєн та чергового знищення Єрусалиму. Зокрема, у 132 — 135 роках повстання Бар-Кохби придушив римський імператор Адріан і перейменував Єрусалим на Елію Капітоліну, заборонив євреям жити в Юдейській провінції, яку став називати Палестиною.
Із переходом правління на цих землях від Риму до Візантії за імператора Константина було ухвалено низку законів, які дискримінували та переслідували євреїв та юдаїзм. Тому ізраїльтяни масово емігрували в Європу і Північну Африку, а на місце їх приїжджали християни, які у V ст. становили тут більшість населення.
У 634 — 641 роках контроль над регіоном перейшов до арабських халіфатів, населення з приблизно 1 мільйона в римський і візантійський періоди зменшилося до 300 000, відбувався постійний процес його арабізації та ісламізації. Кінець XI століття приніс хрестові походи, які мали на меті забрати Єрусалим і Святу Землю з-під контролю мусульман.
Падіння хрестоносців призвело до переслідування євреїв у Західній Європі, що спонукало багатьох з них до переселення у Річ Посполиту (теперішні території Польщі, України, Литви, Білорусі), а деяких повернутися на землі Ізраїлю.
Ерец Ізраель — віковічна мрія
Повернення до землі обітованої було віковічною мрією єврейського народу. Посилення антисемітизму у світі в середині та наприкінці ХІХ ст. підштовхнуло єврейську інтелігенцію до ідеї створення незалежної єврейської держави, що й було проголошено у 1897 році на Першому сіоністському конгресі у швейцарському Базелі.
Згідно з результатами Першої світової війни, у 1920 році Британська імперія здобула мандат на ці території, давши їм останню римську назву — Палестина. Населення регіону в той час було переважно арабським і мусульманським, євреї становили близько 11%, а араби-християни — 9,5%. Репатріації євреїв до Ізраїлю, названі аліями (у перекладі з івриту “піднесення”) тривали у першій половині ХХ ст. Скажімо, Третя (1919 — 1923 роки) і Четверта (1924 — 1929) алії привели до Палестини 100 000 євреїв, а П’ята у 1930-х роках унаслідок Голокосту — чверть мільйона.
14 травня 1948 року Давид Бен-Гуріон, голова Єврейського агентства, оголосив створення незалежної держави Ізраїль.
Це стало основною причиною арабського повстання 1936 — 1939 років — реакцією на єврейську імміграцію та купівлю землі. Тоді Британія запровадила обмеження на імміграцію євреїв до Палестини за допомогою “Білої книги” 1939 року. Оскільки країни у всьому світі відмовлялися від єврейських біженців, які втікали від Голокосту, був організований таємний рух, відомий як “Алія Бет”, що мав на меті привезти євреїв до Палестини. До кінця Другої світової війни єврейське населення Палестини зросло до 31%.
У лютому 1947 року британці передали питання Палестини на розгляд новоствореної Організації Об’єднаних Націй. 29 листопада 1947 року Генасамблея ООН ухвалила резолюцію, згідно з якою 55 — 56% підмандатної Палестини передавалося євреям. У той час євреї становили близько третини населення Палестини і володіли приблизно 6 — 7% землі. Араби були у більшості і володіли приблизно 20% землі, решту утримували влада Британії або іноземні землевласники.
1 грудня 1947 року Вищий арабський комітет оголосив триденний страйк, і в Єрусалимі спалахнули заворушення, які переросли у громадянську війну. Через два тижні після голосування в ООН міністр колоній Артур Кріч Джонс оголосив, що британський мандат закінчиться 15 травня 1948 року, після чого британці евакуюватимуться. Протягом цього періоду 250 000 палестинських арабів втекли з регіону.
14 травня 1948 року, за день до закінчення терміну британського мандата, Давид Бен-Гуріон, голова Єврейського агентства, оголосив створення незалежної Ерец Ізраель (Землі Ізраїлю). Наступного дня армії чотирьох арабських країн — Єгипту, Сирії, Йорданії та Іраку — увійшли на територію колишньої британської підмандатної Палестини, розпочавши арабо-ізраїльську війну, щоб запобігти створенню єврейської держави.
Після року боїв було оголошено припинення вогню та встановлено тимчасові кордони, відомі як “зелена лінія”. Йорданія анексувала те, що стало відомо як Західний берег, включаючи Східний Єрусалим, а Єгипет окупував Сектор Гази.
Тим часом тривала репатріація євреїв з усього світу до Ізраїлю згідно з планом “Один мільйон”, і протягом перших трьох років чисельність єврейського населення зросла з 700 000 до 1 400 000, а до 1958 року становила 2 мільйони. До слова, у 1970-х роках почалася міграція до Ізраїлю євреїв з СРСР, зокрема з України. Її максимум припав на початок 1990-х років, у результаті чого нині близько чверті населення Ізраїлю походить з країн колишнього СРСР.
Хоч Ізраїль — незалежна держава, визнана більшістю країн світу, триває арабо-ізраїльський конфлікт, сталося кілька воєн і безліч сутичок.
...Масована ракетна атака ХАМАСу (“Харакат аль-мукавама аль-ісламійя”, що українською перекладається, як “Ісламський рух опору”) на Ізраїль 7 жовтня 2023 року, у 50-ту річницю початку війни Судного дня, стала ще одним потужним загостренням відносин. Свою протидію Ізраїль назвав операцією “Залізні мечі”, щоб захистити державу, що стала домівкою для мільйонів євреїв, предки яких народилися на землі обітованій.
Настя ГОРЛИЦЯ
