Віднедавна конфлікт у цьому регіоні спалахнув з новою силою, несподівано змінивши вектори політичної орієнтації Єревана з росії у бік США. Дізнаємося конкретніше історію Нагірного Карабаху, які народи населяли цю територію, які держави існували та як склалися передумови нинішнього протистояння?
“Чорний сад” чи Арцах?
Слово “Карабах” складено з тюркського “кара” — чорний і перського “баг” — сад. Термін “Нагірний Карабах” зафіксовано у 1918 році в записці тифліського карабаського земляцтва для етнічного позначення вірменської частини Карабаху. Вірмени ж частіше використовують назву “Арцах”, яка походить від імені вірменського короля Арташеса I. На цих територіях у VIII — V ст. до н. е. існувала давньовірменська держава Урарту, де Арцах згадується під назвою Уртехе-Уртехіні.
Після розділу Вірменії між Візантією і Персією у 387 році територія східного Закавказзя (включаючи Арцах) перейшла до Персії. І тільки в середині XVIII століття у північні райони Карабаху почалося проникнення тюркських кочових племен, що поклало початок багаторічним війнам вірменських мелікств (князівств). Століттями карабаські меліки відбивали навали військ Османської імперії, набіги кочових племен і загонів сусідніх ханів, тому з метою захисту вели листування з російськими царями.
Під час російсько-перської війни 1804 — 1813 років Московська імперія окупувала Карабах у 1805-му, опісля закріпивши своє панування Гюлістанським договором 1813 року, а у 1868 році включила до складу Єлизаветпольської губернії згідно з Туркменчайським договором між Росією та Персією.
Після жовтневого перевороту 1917 року та розвалу Російської імперії конфлікт довкола Нагірного Карабаху між Вірменією і Азербайджаном розгорівся з новою силою.
У 1918 — 1920 роках було знищено сотні вірменських сіл, влаштовано різанину вірмен у Баку та Гянджі. В Арцаху проти азербайджанських військ був розпочатий серйозний збройний опір, організований Національною радою Нагірного Карабаху. Сили були нерівними, столиця краю Шуша 23 березня 1920 року була спалена й розграбована, а вірменське населення міста знищене.
Саме тоді міжнародне співтовариство визнало за необхідне втрутитися у конфлікт. 1 грудня 1920 року П’ятий Комітет Ліги Націй, реагуючи на територіальні домагання Азербайджану й масові антивірменські погроми, одноголосно висловився проти прийняття Азербайджанської Демократичної Республіки в Лігу Націй.
Тоді ж Ліга Націй визнала Нагірний Карабах спірною територією до остаточного врегулювання конфлікту, з чим погодилися всі залучені в конфлікт сторони. Таким чином, у період виникнення у 1918 — 1920 роках Азербайджанської Демократичної Республіки її суверенітет не поширювався на Нагірний Карабах.
Тим часом радянська влада на Закавказзі встановлювала нові політичні порядки, і російські війська тимчасово окупували Нагірний Карабах до мирного вирішення питання, згідно з договором між більшовиками та Республікою Вірменія.
На основі відмови радянського Азербайджану від домагань на “спірні території” та угоди між урядами Вірменії та Азербайджану, остання у червні 1921 року оголосила Нагірний Карабах своєю невід’ємною частиною. Текст декрету уряду Вірменії був опублікований у пресі як у Вірменії, так і в Азербайджані, а також зафіксовано в резолюції асамблеї Ліги Націй.
Однак незабаром більшовицьке керівництво Росії у контексті політики сприяння “світової комуністичної революції” та запопадливої дружби з Туреччиною, яка мала стати оплотом комунізму на Сході, нехтуючи рішення Ліги Націй, 5 липня 1921 року під безпосереднім тиском Сталіна прийняло рішення про відторгнення Нагірного Карабаху від Вірменії й включило його до складу Азербайджанської РСР як автономну область.
Проте Азербайджан всіляко відтягував виконання вимоги про надання автономії Нагірному Карабаху. Але після дворічної збройної боротьби карабахців і за наполяганням РКП (б) 7 липня 1923 року незначній частині Нагірного Карабаху був наданий статус автономної області, а решту території “розчинено” в адміністративних районах радянського Азербайджану, причому таким чином, щоб ліквідувати географічний зв’язок між вірменською автономією і Вірменією.
Отож значна частина території, визнана Лігою Націй як спірна, була прямо анексована, а за межами автономії залишилася ціла низка населених пунктів. Окрім того, в Нагірно-Карабаську автономну область (НКАО) активно переселялися азербайджанці, щоб розмити вірменську етнічну складову регіону. Таким чином карабаська проблема була не вирішена, а заморожена майже на 70 років.
Дві карабаські війни
Наприкінці 80-х років минулого століття у республіках СССР посилилися національні рухи, не оминули ці події й Нагірного Карабаху. 20 лютого 1988 року Рада депутатів НКАО звернулася до керівництва СССР, Вірменської РСР та Азербайджанської РСР з проханням про передачу Нагірного Карабаху до складу Вірменії. Зрозуміло, що Азербайджан і політбюро ЦК КПРС відмовили. Через тиждень у Єревані відбувся мітинг із вимогами приєднання Нагірного Карабаху до Вірменії, на який вийшло чи не все населення міста.
У 1988 році спалахнули погроми, які призвели до масової втечі вірмен із Азербайджану, а азербайджанців із Вірменії та Нагірного Карабаху, загинули десятки людей, сотні зазнали поранень, тисячі стали біженцями. З обох сторін конфлікту почали утворюватися збройні формування, які підтримувало населення, що прагнуло помсти.
2 вересня 1991 року на спільній сесії Нагірно-Карабаської обласної та Шаумянівської районної Рад проголошено створення “Нагірно-Карабаської республіки”. Офіційний Баку визнав цей акт незаконним, натомість прийнявши 23 листопада цього ж року постанову про ліквідацію НКАО.
10 грудня 1991-го в самопроголошеній “республіці” відбувся референдум про незалежність, який бойкотувало азербайджанське населення, отож 99,89% електорату висловилося за повну незалежність від Азербайджану. Опісля відбулися парламентські вибори та 28 грудня був обраний парламент, який сформував перший уряд. Але жодна країна світу не визнала так звану “НКР”, навіть Вірменія, яка з одного боку боялася повномасштабної війни з Азербайджаном, а з другого бажала включити Арцах до своєї території.
Ліга Націй визнала Нагірний Карабах спірною територією до остаточного врегулювання конфлікту, з чим погодилися всі залучені в конфлікт сторони.
Щоб врегулювати конфлікт, у червні 1992 року створили Мінську групу ОБСЄ, до складу якої увійшли представники Азербайджану, Вірменії, рф, Туреччини, Білорусі, Німеччини, Італії, США, Франції, Чехії, Словаччини, Швеції, Фінляндії та “НКР”. До речі, Мінська група ОБСЄ продовжує роботу донині.
5 травня 1994 року в столиці Киргизстану Бішкеку Азербайджан, Нагірний Карабах і Вірменія підписали Бішкекський протокол, на підставі якого 12 травня тими ж сторонами була досягнута Домовленість про припинення вогню, що діяла (за винятком короткочасних конфліктів) до кінця вересня 2020 року. За роки конфлікту, який тепер називають Першою Нагірно-Карабаською війною, з обох сторін загинуло від 15 до 25 тисяч осіб, поранень та каліцтв зазнали 25 тисяч, а понад 100 тисяч стали біженцями. Офіційний Баку втратив контроль над Нагірним Карабахом і прилеглими до нього сімома районами — до 20% міжнародно визнаної території країни. Але сутички остаточно не припинялися.
Скажімо, 1 квітня 2016 року, після отримання Азербайджаном від росії партії сучасної зброї, поновився збройний конфлікт, що носить назву Чотириденна війна, у результаті якого під контроль Азербайджану перейшло 8 — 20 квадратних кілометрів території. Обидві сторони втратили убитими приблизно 30 осіб та 200 — пораненими.
27 вересня 2020 року почалась Друга Нагірно-Карабаська війна, що тривала 44 дні та закінчилася успіхом для Азербайджану, який повернув собі значну частину територій, окупованих Вірменією у ході Першої Карабаської війни. Мирна угода, яка набула чинності 10 листопада 2020 року, передбачає введення російських “миротворців”, вихід вірменських сил з прилеглих до Нагірного Карабаху районів і залишення під контролем Азербайджану контрольованої ним частини території Нагірного Карабаху, зокрема міста Шуша.
До речі, Нагірний Карабах виживає майже повністю за рахунок бюджетної підтримки Вірменії та пожертв світової вірменської діаспори. Азербайджан не вважає самопроголошену “НКР” стороною конфлікту й відмовляється вести з нею переговори. Щодо участі росії у конфлікті, то вона, з одного боку, має договір про взаємну оборону з Вірменією і військову базу в Гюмрі, а з другого — декларує дружні відносини з Азербайджаном та продає йому зброю.
Нині — чергове загострення у Нагірному Карабаху, яке розпочалося 3 серпня. Азербайджан оголосив про проведення контртерористичної операції “Відплата”, а в Єревані демонстранти зібрались на мітинг 18 вересня, зустрічаючи спікерку Палати представників США Ненсі Пелосі з вимогою виходу Вірменії з Організації договору про колективну безпеку (ОДКБ), тримаючи у руках американські та українські прапори. Отож найближче майбутнє Нагірного Карабаху — невідоме.
Настя ГОРЛИЦЯ
