Пантелеймон Куліш став автором першого історичного роману в українській літературі, здійснив перший повний переклад Біблії українською мовою, був творцем правопису “кулішівка”, що ліг в основу сучасного. А ще — першим переклав класиків світової літератури.
Народився в містечку Воронежі Глухівського повіту Ч?ернігівської губернії (тепер — Шосткинський район Сумської області). Був дитиною від другого шлюбу дрібного маєткового дворянина Олександра Андрійовича, який походив зі старшинського козацького роду Кулішів гербу Сліповрон, і доньки козацького сотника Івана Гладкого — Катерини.
Тричі за життя Куліша заарештовували його видання. Двічі — у Російській імперії і раз — в Австро-Угорській.
Пантелеймон навчався спочатку в місцевого дяка Андрія, пізніше у школі при церкві св. Миколая, а згодом — у Новгород-Сіверському повітовому училищі та Новгород-Сіверській гімназії.
Із кінця 1830-х років — слухач лекцій у Київському університеті. П. Куліш особисто познайомився і заприятелював з М. Максимовичем.
Письменник завдяки протекції інспектора шкіл Михайла Юзефовича дістав посаду викладача в Луцькому дворянському училищі. Тоді він пише російською мовою історичний роман “Михайло Чарнишенко”, віршовану історичну хроніку “Україна” й оповідання-ідилію “Орися”. Неодноразово (1843, 1844, 1856) перебував на тривалій гостині та творчому пленері в маєтку Міхала Грабовського. Згодом працював у Києві, Рівному, а коли журнал “Современник” почав друкувати 1845 року перші розділи його славетного роману “Чорна рада”, ректор Петербурзького університету П. Плетньов (він і редактор “Современника”) запросив його до столиці Російської імперії на посаду старшого вчителя гімназії та лектора російської мови для чужоземних слухачів університету.
Через два роки Петербурзька академія наук за рекомендацією відрядила Куліша в Західну Європу вивчати слов’янські мови, історію, культуру та мистецтво.
У Варшаві Куліша як члена Кирило-Мефодіївського товариства заарештували й повернули до Санкт-Петербурга, де майже три місяці допитували у III відділі, але довести його належність до таємної антикріпацької організації не змогли.
Найбільшим своїм творчим успіхом Пантелеймон Куліш вважав збірку фольклорно-історичних і етнографічних матеріалів “Записки о Южной Руси”. З’явилися вони в Санкт-Петербурзі у 1856 — 1857 роках у двох томах і викликали подив та захоплення.
“Записки о Южной Руси” друкую з насолодою не тому, що в них є моє, а тому, що передаю світові пам’ятки духу народного, яким у моїх очах нема ціни”, — так писав він в одному із листів до С. Аксакова. Про збірку Т. Шевченко писав: “Цю книгу скоро напам’ять буду читати. Вона мені так чарівно, живо нагадала мою прекрасну бідну Україну, що я немов з живими бесідую з її сліпими лірниками і кобзарями. Пречудова і вельми благородна праця! Брильянт у сучасній історичній літературі”.
Збірка була написана “кулішівкою” — придуманим Кулішем першим українським фонетичним правописом, який згодом прислужився і для друку “Кобзаря” 1860 року, і для журналу “Основа”. Творчо багатим і успішним був для Куліша 1857 рік. Вийшли у світ “Чорна рада”, український буквар і читанка — “Граматка”, “Народні оповідання” Марка Вовчка, які він відредагував і опублікував, відкрив власну друкарню.
Валуєвський циркуляр 1863 року обмежив функціонування українського слова, Емський указ 1876 року ще більше посилив мовні репресії, спрямовану на активну русифікацію українців.
Тричі за життя Куліша заарештовували його видання. Двічі — у Російській імперії й раз — в Австро-Угорській.
Ще в 1850-х роках з приводу жорстких цензурних обмежень Куліш спересердя вигукнув: “Коли-небудь і для мене настане час свободи, коли-небудь вирвусь же із цієї жахливої держави”.
За приблизними підрахунками, Кулішів доробок мав би становити близько 40 великих томів. Водночас найповніше видання його поезій здійснено ще 1908 року. Найвагоміша історична праця Куліша — тритомна “История воссоединения Руси” — значно перероблена й доведена до семи томів, досі залишається в рукописі. Як зазначав Євген Маланюк, “в певному сенсі можна говорити про многозначність, ба навіть загадковість “несамовитого Панька”.
Свій найвідоміший роман “Чорна рада” Куліш писав близько 14 років. Спершу створив роман російською мовою — у 1844 — 1845 роках, а завершив на початку 1846 року. Відтак створив українську версію, і написав її дуже швидко, “на одному диханні” — від березня до кінця літа 1846 року.
Дослідник творчості письменника, науковець Олесь Федорук вважає, що якби Куліша не заарештували навесні 1847 року у справі Кирило-Мефодіївського братства, українська “Чорна рада” неодмінно з’явилася б уже того року. Текст роману автор передав своєму товаришеві Осипу Бодянському, професору Московського університету і редактору “Чтений в Обществе истории и древностей российских”, де твір мав іти до друку. Цей текст у рукописі зберігся донині повністю, і він дуже відрізняється від того, який відомий у публікації.
Куліш знав 10 мов, він першим переклав українською твори Гете, Гейне, Байрона, Шіллера, Шекспіра.
“Позиціонування українського твору до російського як оригінал і переклад зумовлювалося ідеологічними чинниками: письменник прагнув вивищити український текст над російським, поставивши його на чільне перше місце і відвівши російському місце другорядне”, — певен дослідник.
Усі розділи в російському романі мають епіграфи, а в українському їх немає. Епіграфи істотно доповнюють текст і є посутнім авторським ключем до розуміння його національної проблематики. В епіграфах Куліш широко цитує рядки Шевченкового послання “І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм”, на той час крамольного, та поезії гетьмана Мазепи. Авторство обох він змушений був приховати, подавши їх як “Анонім”.
“Чорну раду” Куліш планував випустити з ілюстраціями, пише Олесь Федорук. Він сам зробив ескізи, а також залучив до створення малюнків Сергія де Бальмена (художника-аматора, рідного брата Шевченкового друга Якова де Бальмена). Пропонував також зробити малюнки й Шевченкові, однак той відмовився. Декілька Кулішевих ескізів до роману збереглися донині.
Щойно у квітні з нього було знято обмеження, і він відразу подав українську “Чорну раду” на розгляд цензури. Цензором українського роману був російський письменник, історичний романіст Іван Лажечников. Він не читав українською, тож Куліш для ознайомлення з текстом надав російський “переклад”, де Лажечніков і робив цензурні помітки. Куліш задіяв впливових урядників, які поручилися за нього, і цензор дозволив твір ще вчора опальному письменникові майже без зауважень.
Історія створення першого перекладу українською мовою повного тексту Біблії скидається на детектив. Пантелеймон Куліш почав перекладати Святе Письмо ще на початку 1860-х років. У цьому починанні, незважаючи на ідейні розходження, його підтримував Тарас Шевченко. Переклав він Новий Завіт дуже швидко. Потім почав перекладати Старий Завіт, долучивши до перекладу Нечуя-Левицького та Пулюя. Однак сталася загадкова пожежа, в якій загинув увесь архів, та майже готовий переклад Старого Завіту. Тож довелось співперекладачам розпочинати переклад заново, і тривала робота багато років.
Тож перший, уже готовий до друку варіант рукопису був викрадений царською охранкою на варшавському вокзалі, а другий варіант, відновлений і доповнений впертою багаторічною працею, був спалений разом з будинком невідомо ким підбуреними несвідомими селянами, і лише третій, створений незадовго до смерті, побачив світ – але тільки як скорочена Біблія спеціально для дітей і малограмотного та несвідомого люду.
Завершилась робота над перекладом уже після смерті Куліша. Друком Біблія Куліша була видана щойно на початку ХХ ст. Потім друкувалась в Америці, Австрії, Великій Британії. А в Україні — лише у 2000 році.
У 1857 році Пантелеймон Куліш створив і видав “Граматку”. Вона містила спеціально дібраний матеріал для читання, який мав пізнавальний і виховний зміст: повчання, псалми, історичні оповідання. 1861 року Пантелеймон Куліш перевидав “Граматку”, доповнивши короткою історією України.
Куліш знав 10 мов, він відомий перекладацькою діяльністю. Письменник перший переклав українською твори Гете, Гейне, Байрона, Шіллера, Шекспіра.
Пантелеймон Куліш пішов з життя 14 лютого 1897 року на своєму хуторі Мотронівка (Ганнина Пустинь). Чоловіка Ганна Барвінок пережила на 13 років. Після чоловікової смерті вдова упорядкувала його архів, спогади, листування, спадщину, а потім продала родинний хутір Мотронівку, аби на отримані кошти опублікувати чималу творчу спадщину покійного. Останні роки життя Ганна Барвінок прожила в жахливих злиднях, саме її зусиллями було видано найповніше досі зібрання творів Пантелеймона Куліша, створено його музей.
Марія КОСТЕЦЬКА
