Марія Капніст — українська акторка, яка зіграла у понад 120 художніх фільмах, створивши яскраві незабутні образи. Ніхто б і не подумав, що перед тим пів життя вона провела в таборах і на засланні.
Графиня з роду поета Василя Капніста й праправнучка легендарного кошового отамана Івана Сірка опинилася на омріяній сцені майже наприкінці свого життя — змучена, постаріла, з відбитком пережитих страждань.
Марія народилася 4 квітня 1914 року в заможній дворянській родині, була наймолодшою з п’яти дітей і мала все — гувернанток, найкращих учителів, шикарний особняк на 70 кімнат і прекрасні перспективи, позаяк була розумною і вродливою. Однак усе закінчилось після 1917 року. Капністам довелося переїхати з Петрограда до Криму, в Судак.
Там через декілька років каральний загін ЧК розстріляє Ростислава Капніста. Марія Ростиславівна з матір’ю ховалися в ярах, їхній дім був зруйнований ущент. Опісля червоний терор поширився і на інших членів родини. Кримські татари, шануючи графа Капніста, допомогли його вдові й доньці втекти з міста, перевдягнувши їх у національне татарське вбрання.
І сталося так, що Марія повертається у Петербург чи вже тоді Ленінград і її приймають до театральної студії. Вона вступає до театрального інституту. Це було щастя. І там їй пророчать блискуче майбутнє. Марія має помітну зовнішність.
Але радянська влада не прощала знатного походження. 1934-го після вбивства Кірова її виключають з театрального інституту й наказують виїхати з Ленінграда. А потім почалася чистка країни від “неблагонадійних елементів”.
На початку 1941 року її справу повернули у “розробку”. У вироку буде написано: “Капніст Марієту Ростиславівну за шпигунські зв’язки заключити у виправно-трудовий табір. Строком на 8 років”. Тоді вона ще не знає, що в таборах їй доведеться провести майже вдвічі більше — 15.
За цей страшний період вона пройшла безліч таборів — від розпечених сонцем пісків Караганди до вимерзлих степів Іркутська. Пізніше вона згадувала: “Етапи, пересилання, табори. Ніколи не говорили, куди ведуть, дізнавалися потім самі. Назавжди в пам’яті етап із карагандинського табору в Джезказган. Пустеля. Пекуче сонце. Сильний вітер з піском. Люди мерли як мухи. Мучила всіх спрага. Джезказган був мало не найстрашнішим місцем. Видобували вугілля. Вранці спускалися у шахту, піднімалися вночі. Нестерпно боліли руки й ноги”.
Після заслання Марія Капніст приїхала до Києва. Знайомий, який зустрічав на вокзалі, не впізнав її. Так вона постаріла й у 40 років виглядала на 70. Вже немолода, побита радянською системою, позбавлена усього жінка мала розпочинати життя заново, з нуля. Ночувала на вокзалі чи в парку, іноді — в телефонній будці, на їжу заробляла, працюючи двірничкою.
Коли після заслання Марія Капніст приїхала до Києва, її не впізнав знайомий. Так вона постаріла і у 40 років виглядала на 70.
Але одного разу її побачив режисер і запросив знятись у кіно. Він привів її на знімальний майданчик. Там саме працювали над картиною “Таврія”. Дебют у цій стрічці привернув увагу багатьох режисерів. Вони були у захваті від її виразної та незвичної зовнішності.
Пропозиції зіграти у нових картинах посипалися градом. Їй з легкістю вдавалося грати відьом, аристократок похилого віку, монахинь. Популярність не змусила довго чекати. Марія Капніст зіграла в 120 картинах.
Через роботу в ув’язненні під землею у неї розвинулася клаустрофобія, через що вона не користувалася підземними переходами, що врешті й стало причиною її загибелі. Одного разу, перебігаючи дорогу, Марія Капніст потрапила під колеса автомобіля і тихо відійшла у засвіти в лікарні 25 жовтня 1993 року.
Останні хвилини життя мами Радислава Капніст згадувала так:
“В останні хвилини життя їй було особливо важко. Її везли в реанімацію. І вона змусила раптом мене нахилитися. “Мамочко, — питаю, — що таке?” “Неси по життю рід Капністів. Якщо не ти, то хто? — сказала вона пошепки. — Дай мені слово”. Так вона взяла з мене обіцянку займатися Капністами”.
Марія Капніст зіграла в 120 картинах. Себе називала Бабою-Ягою, вміла посміятися над своєю зовнішністю, проте її слова були, як ляпас усьому цинічному світу. “Не смійтеся над старістю людини, чиєї молодості ви не бачили”.
Марія КОСТЕЦЬКА
