Журнал Life в 1959 році назвав Бориса Лисаневича другою, після Евересту, пам’яткою Непалу. Чим заслужив уродженець України таке звання? Яким був його шлях з Одеси в Гімалаї? За що йому був вдячний король Непалу? І як він закінчив своє життя?
Від більшовиків урятував... балет
Борис Лисаневич народився 4 жовтня 1905 року. “Наша сім’я жила в Одесі. У мене було три брати, я — наймолодший. Наш будинок був на околиці міста, між іподромом та кадетським училищем. Ці два місця відіграли найважливішу роль у моєму житті в Одесі!” — згадував через багато років Борис своє дитинство. Його батько, Микола Олександрович, був власником конюшень та наїзником. У дев’ять років хлопця відправили вчитися в одеське кадетське училище. Коли ж йому минуло 13, Одесу захопили більшовики, і батьки зрозуміли, що життя кадета царської армії у небезпеці. А вони вже втратили двох старших синів: Михайло загинув разом із кораблем, на якому служив, щоб не здатися більшовикам, а Георгія, що був морським офіцером, ув’язнили червоні.
І тоді родичка Лисаневичів, яка була хореографом в Одеському оперному театрі, допомогла Борису отримати посвідчення артиста балету, а потім й вступити в балетне училище. Фах, що мав бути тільки прикриттям для хлопця, поступово захопив його, і Борис демонстрував на сцені неабиякий талант.
“Найдивніше, — згадував Лисаневич, — що ні революція, ні громадянська війна не охолодили тяги одеситів до опери та балету”. Коли ж після пожежі в театрі (під час вистави “Пророк” перестарався піротехнік) Лисневича відправили в Берлін для замовлення необхідного устаткування, він поїхав у Париж, де в 1924 році потрапив у театр “Альгамбра”, а через рік у трупу Сергія Дягілєва. З 1925-го до 1929 року Борис у складі трупи об’їхав з гастролями майже всю Європу й Америку, виступаючи приблизно в 25 виставах.
Знайомство Лисаневича з Джавахарлалом Неру допомогло королю Непалу Трибхувану повернутися у Катманду та відновити свою монархію.
Після смерті Дягілєва трупу розформували, робоча віза закінчилася, і Борис отримав “паспорт Нансена” — міжнародний документ, який видавала Ліга Націй для біженців без громадянства. Щоб заробити на життя, Борис підробляв фотографом, потім організував власну антрепризу, набираючи артистів з різних емігрантських груп, і сам танцював. Згодом отримав контракт, за яким мав би виступати в театрі Колон в Аргентині.
І ось у кишені — квиток на пароплав до Буенос-Айреса, у паспорті — аргентинська віза, Лисаневич заходить до ресторану в Монте-Карло попрощатися з друзями з трупи Шаляпіна й знайомиться з солісткою балету Кірою Щербачовою. Увечері він рве квиток і залишається. А невдовзі Кіра стає його дружиною, а Борис танцівником трупи Шаляпіна.
Азія стала другою батьківщиною
У 1933 році після одного з виступів у Парижі подружжя Лисаневичів отримало запрошення на гастролі країнами Азії й протягом наступних трьох років об’їхало з виступами Індію, Китай, Яву, Бірму, Цейлон і т. д. Коли постало питання про повернення в Європу, Борис розумів, що йому, людині без громадянства й рідного дому, немає сенсу повертатись туди, де знову почнуться проблеми з отриманням віз. Натомість перебування в Індії давало йому можливість отримати у майбутньому британський паспорт. Ось так Борис Лисаневич опинився у Калькутті, де у 1936 році вирішив відкрити перший клуб, членами якого будуть одночасно й європейці, й індуси. До речі, таку ідею важко було втілити представникам однієї зі сторін, а уродженцеві України саме під силу.
Борис назвав клуб “300” за аналогієюзнаменитого клубу “400” у Лондоні, названому за числом його членів. Відповідно калькуттський мав бути ще ексклюзивніший (раз членів менше). Унікальність закладу була ще й у тому, що це був перший приватний клуб, куди входили жінки, і працював він цілодобово. Постійними гостями стали індійські принци та члени британської королівської родини, дипломати різних країн та підприємці, офіцери, відомі мандрівники й навіть сам Джавахарлал Неру. З усіма ними комунікабельний Борис зав’язав дружні стосунки.
Після закінчення Другої світової війни Лисаневич з дружиною полетіли до США, де Кіра вирішила залишитися і опісля відкрила балетну школу. А Борис повернувся в Індію, де в Бомбеї познайомився із молодою данкою Інгер Пфейфер, з якою одружився у 1949 році.
Особливо близькі стосунки в період життя у Калькутті в Лисаневича склалися з генералом Махабіром, який познайомив Бориса з королем Непалу Трибхуваном, котрий був у вигнанні, бо країною керував прем’єр-міністр із сім’ї Рана. Саме знайомство Лисаневича з Джавахарлалом Неру допомогло королю Непалу Трибхувану повернутися у Катманду та змістити Рана з посади прем’єр-міністра, відновивши свою монархію у 1951 році.
Борис отримав від короля подяки й запрошення на весілля сина, куди його доправили на особистому літаку монарха. Непал одразу зачарував одесита засніженими вершинами, архітектурою, незайманою природою, самобутньою культурою, яка збереглася завдяки столітній ізоляції королівства. Через два роки Борис з Інгер та двома синами не тільки переїхав у Непал, а й вирішив, що країна несправедливо закрита від світу, що саме сюди мають пролягти найкращі туристичні маршрути.
Шлях на “Дах світу”
Треба зазначити, що на той час столиця країни Катманду мала вигляд середньовічного міста: без доріг, електрики, телефонного зв’язку, водопостачання та каналізації. І, звичайно, тут не було жодного готелю. Борис взявся за те, щоб відкрити перший такий заклад у Непалі. І це мав бути не якийсь “шелтер”, а розкішний заклад із вишколеною обслугою. У 1954-му Royal Hotel, облаштований у відремонтованому палаці місцевого вельможі, прийняв перших туристів. У ньому діяв ресторан Yak and Yeti, де Борис, за переказами, особисто вчив шеф-кухаря варити борщ і смажити котлети по-київськи, які нині є у меню багатьох ресторанів Катманду. Водночас Лисаневич вирішує організувати в Непалі виробництво спиртних напоїв.
Лисаневич перед полюванням на тигрів.
На жаль, король Трибхуван несподівано помер у 1955 році за нез’ясованих обставин у Цюріху, де проходив лікування, а Лисаневич опинився у в’язниці через звинувачення конкурентів з продажу спиртних напоїв. Урятувало одесита саме те, що наслідний син короля Махендра звернувся до нього з проханням організувати церемонію коронації. Завдяки багатій уяві та наполегливості Бориса все відбулося на найвищому рівні, і молодий король залишився задоволеним. Удруге Махендра попросив Лисаневича організувати прийом королеви Великої Британії Єлизавети ІІ у 1961 році. Досі в Непалі пам’ятають, як 376 слонів вітали Єлизавету на всьому шляху від аеропорту: самці трубили, а самички схилялися у реверансі.
У першому в Непалі готелі шеф-кухар варив борщ і смажив котлети по-київськи, які досі є у меню місцевих ресторанів.
Окрім того, Лисаневич вирішив організувати королівські лови у джунглях, бо сам був мисливцем і вполював 68 тигрів (на той час ці тварини часто нападали на людей і не були під охороною). А щоб не наражати королівську родину на небезпеку — хвороботворні бактерії, укуси змій чи скорпіонів, то територію табору площею в 1,6 квадратного кілометра за допомогою бульдозерів звільнили від верхньої частини грунту, а потім місцеві жителі позбирали в кошики всіх скорпіонів та жуків. Опісля на очищену таким чином ділянку поклали свіжий грунт, який пожежні машини поливали багато днів, щоб виростити зелену траву. У центрі табору спорудили макет Евересту з каміння та поставили наметові палаци, які були обладнані гарячою водою та каналізацією. Перед від’їздом Єлизавета ІІ сказала, що проведені дні в Непалі були одними з найкращих у її житті, і подарувала Борису на згадку свою фотографію з принцом Філіпом, власноручно підписавши її.
Борис намагався перетворити Непал не тільки в туристичний, але й альпіністський рай. Саме в ті роки стали популярними сходження на восьмитисячники Гімалаїв і сам Еверест. Саме Лисаневич залучив місцевий народ шерпів стати провідниками експедиції, які розпочинали сходження і закінчували їх у Yak and Yeti. У 1978-му Лисаневич відкрив ресторан Boris, в 1982-му — ще один з тією ж назвою, третій відкрили згодом його сини. Тим часом Непал заробляв на альпіністах і туристах, й за десять років став одним із найпопулярніших туристичних центрів, а Борис — містком, що з’єднував іноземців із “загубленим світом” у Гімалаях. У Royal Hotel зупинявся король Іспанії Хуан Карлос, Агата Крісті, Франсуаза Саган, Жан-Поль Бельмондо. І для кожного Борис знаходив час, ставав порадником, а то й близьким другом.
Така відкритість чоловіка, бажання усіх прийняти та нагодувати за свій кошт у результаті привела до того, що Лисаневич втратив і частку у готелі, і ресторан, і всі кошти. Помер наш земляк 20 жовтня 1985 року в Катманду й поховали його на цвинтарі британського посольства.
Меланія ГАЛУШКА
