Батьки не дали їй належної освіти, бо вважали, що дівчині досить чотирьох класів школи, аби вдало вийти заміж і народити дітей. Натомість брати, яких було п’ятеро, вчились і здобували вищу освіту. У них вона брала книжки і зачитувала до дірок.
“Один з братів, філолог, студіював до іспиту, я, що було мені з того приступне в німецькій мові, — і собі перечитувала. Коли найстарший брат вчився прав, я до нього присідала й просила і мені дещо з того уділити… І коли прибув третій брат із військових шкіл, я вчилась з ним верхом їздити, шаблюкою орудувати”, — писала Кобилянська в щоденнику.
З дитячих років вона знала не тільки українську, а й польську та німецьку мови, якими говорили в її родині. Дитинство і юність майбутньої письменниці минули в румунсько-німецьких містечках Гура-Гумора, Сучава, Кімполунг.
Саме в Сучаві Ольга потоваришувала з Ольгою Устиянович, донькою місцевого пароха та українського письменника Миколи Устияновича. Ця дружба тривала все життя.
У вiцi 14 рокiв майбутня письменниця пише вiршi нiмецькою мовою. У 1880 році написано перше оповiдання О. Кобилянської — теж німецькою мовою. “Ми, шкільне “дівчурство”, мали дуже добрі вчительки. Межи нами визначалася особливше одна, змадяризована словачка — пані Міллер”, – так згадує про свою улюблену вчительку письменниця. Для Ольги вона стала навіть приятелькою поза межами навчального закладу: “Вона імпозантна, достойна жінка, що могла мірятись у дискусії хоч би з ким”. Ольга називала вчительку “пані Сталь” і вважала себе “її вибранницею, з котрою вона любила ходити на довгі походи і захоплювати її своїм чудовим даром мови…” У повісті Кобилянської “Царівна” пані Міллер стала прообразом пані Марко.
Української мови юна Кобилянська вчилася у вчительки-українки протягом кількох місяців. Решта її знань — наполеглива самоосвіта. Всі українські книжки, які читала Ольга, привозили додому її старші брати-гімназисти. Згодом батька звільняють з роботи, родина переїздить у Димку, а потім — у Чернівці.
Ольга Кобилянська писала під впливом свого оточення — Наталії Кобринської, письменниці, однієї з фундаторок жіночого руху на Галичині, Софії Окуневської — першої української жінки-лікаря в Австро-Угорщині (до речі, вона стала прообразом героїні раннього твору Кобилянської “Доля чи воля”), Августи Кохановської — художниці, яка ілюструвала новели письменниці “Некультурна”, “Природа”, “Битва”, “Під голим небом”. До речі, одним з імпульсів писати рідною мовою стала закоханість Ольги в Євгена Озаркевича, брата Наталі Кобринської (згодом український громадський діяч, лікар).
Проте всі дослідники-біографісти Ольги Кобилянської називають одне велике кохання у житті письменниці — ним був поет, прозаїк, літературний критик Осип Маковей, почуття до якого жінка пронесла крізь усе своє життя і у своїй творчості, не називаючи імен, порівнювала коханого із життєвим світлом…
Ольга навіть насмілилася на нечуваний на той час вчинок: сама запропонувала Осипу побратися! Та чоловік мав до Ольги лише дружні почуття, щиро захоплювався нею як талановитою людиною. “…Я стою осторонь самітня зі своїми темними очима й зі своєю любов’ю без взаємності, мов та висока самітня смерека на далекій горі на заході…” Ці стосунки тривали десять років. Для Маковея то була просто літературна дружба, а Кобилянська вмирала від любові.
Врешті Кобилянська не витримує і… робить пропозицію руки й серця Маковею: “...Не знаю, як приймете мої слова, звичайно, дівчата самі їх не кажуть. Але я не іду звичайною дорогою дівчат”. Саму ж Ольгу кохав Остап Луцький, але на взаємність сподіватися не міг.
На жаль, лише одного разу побувала Ольга на “Великій Україні” — у серпні 1899 року була у Києві, а крім того, Леся Українка запросила подругу заїхати на Полтавщину, бо там, мовляв, така Україна, що “українішої й нема”.
Ольга Кобилянська із Лесею Українкою, 1901 рік
Потяг до літературної діяльності жив у серці та душі письменниці завжди: вже у 17 років юна дівчина написала свою першу “серйозну” повість, яка називалася “Гортенза, або Нарис з життя однієї дівчини”.
Недарма кажуть, що творчість Кобилянської випереджала час: вона посміла порушувати та описувати у своїх повістях ті теми та болі, які були заборонені або “небажані” у тогочасному суспільстві: це і безправне становище жінки у соціумі, і тема незалежності українського народу, любові до своєї Батьківщини, важкі стосунки у родині…
У Чернівцях Кобилянська бере активну участь у феміністичному русі. Стоячи у 1894 році біля джерел створення Товариства руських жінок на Буковині, вона обгрунтувала мету цього руху в брошурі “Дещо про ідею жіночого руху”, порушивши питання про тяжке становище жінки “середньої верстви”. 1895 року Товариство перейменовують на “Общество руських женщин” на Буковині, і Кобилянська покидає його. У лютому 1902 року в Чернівцях вона співорганізовує ще одне жіноче товариство — Кружок українських дівчат. Учасниці гуртка вибрали Кобилянську його головою.
Одним з імпульсів писати рідною мовою стала закоханість Ольги в Євгена Озаркевича, брата Наталі Кобринської.
У 1894 —1896 роках Кобилянська міцно ввійшла в літературу. На цей час опубліковано повісті “Людина” і “Царівна”, новели “Жебрачка”, “Природа”, “Аристократка”, “Час”. Твори її перекладалися польською, чеською, німецькою мовами. У 1899 році у Львові вийшла перша збірка новел Кобилянської під назвою “Покора”. Письменниця стає відомою і популярною, нею зацікавлюється Леся Українка.
У серпні того ж року Кобилянська їде на з’їзд археологічного товариства, де знайомиться з М. Коцюбинським,
М. Старицьким, М. Лисенком; гостює в родині Косачів на хуторі Зелений Гай біля Гадяча у Полтавській губернії.
Дослідниця Тамара Гундорова дослідила стосунки письменниці з Лесею Українкою. Леся почула про Ольгу Кобилянську від Михайла Павлика. У 1891 році по дорозі до Відня на лікування вона разом з матір’ю Оленою Пчілкою зупинилася у Львові, де й познайомилася з Павликом. Перебуваючи у Відні, просить Павлика прислати їм повість Ольги Кобилянської “Лореляй” (попередня назва “Царівни”), про яку той згадував. “Мені дуже цікаво прочитати її, тим більше, що се праця жіноча”.
За якийсь час, перебуваючи на лікуванні, цього разу в Берліні, Леся Українка першою напише до Кобилянської, назвавши її “товаришкою”. В їхньому листуванні насамперед зринуть теми, суголосні долі жінки-письменниці та її самореалізації на літературному полі. “Ви тепер маєте ту гордість, яку не кожен має, Ви самі створили собі свою долю і нікому не завдячуєте її”, — так визначає місце товаришки в українській літературі Леся Українка.
Згодом в садибі Косачів в Гадячі влітку 1899 року Кобилянська особисто знайомиться з Лесею і пише в листі до батьків: “...сама Леся дуже приємна і говірка. Дуже втішилася мною і приймають щиро”. Восени, вже після цієї зустрічі, у своїх листах Леся Українка починає називати її “liebe, ferne Freundin” (любий, далекий друг), згадуючи про години спілкування, коли подруги ділилися “драмами та дикими історіями”, чаювали, слухали музику. Особиста зустріч з Кобилянською справила на Лесю значний вплив, це засвідчує і той факт, що вже у грудні 1899 року вона виступає в Києві з рефератом про українських письменників на Буковині, де чи не головну увагу приділяє своїй товаришці.
Наприкiнцi 1903 року Кобилянську розбив частковий паралiч. I хоча лiкування на нiмецьких та чеських курортах до певноi мiри знешкодили наслiдки недуги, починаючи з 1903 року вона постiйно хворiла, а коштiв на систематичне лiкування бракувало.
У 1894 — 1896 роках Кобилянська ввійшла у літературу. У цей час опубліковано повісті “Людина” і “Царівна”, новели “Жебрачка”, “Природа”.
Долаючи неймовірні труднощі, Кобилянська не переставала працювати, хоч невлаштованість, самотність, туга позначилися на таких творах, як “Думи старика”, “Ідеї” (1903), повісті “Ніоба” (1904), збірці новел “До світла” (1905). Важка недуга не тільки обмежувала фізичні можливості Кобилянської, а й потребувала матеріальних видатків.
Після виходу другої збірки новел “До світла” (1905) і до початку Першої світової війни Кобилянська опублікувала порівняно мало творів: “В неділю рано зілля копала...” (1908), новели “Старі батьки”, “Весняний акорд” (1910), повісті “Через кладку” (1911) і “За ситуаціями” (1913).
Під час Першої світової війни Кобилянська жила в Чернівцях, терплячи всі воєнні злигодні. Вона пише низку творів, у яких гнівно засуджує безглузду кровопролитну війну: “Назустріч долі”, “Юда”, “Лист засудженого вояка до своєї жінки”, “Сниться” (1914 — 1918). У 1920-х — на початку 1930-х років Кобилянська пише кілька творів з життя народу під румунською окупацією (“Вовчиха” (1923), “Але Господь мовчить” (1927) та ін.).
У Києві з’явилися збірки її новел, протягом 1926 — 1929 років вийшли твори письменниці в дев’яти томах; у 1926 — 1930 роках кількома виданнями друкувалися повісті “Земля” і “В неділю рано зілля копала...”. На зібрані громадою гроші Кобилянська придбала будинок, в якому прожила аж до смерті.
Маловідомим фактом з біографії письменниці є те, що вона мала прийомну доньку Олену (Галюсю), яка насправді була рідною племінницею Кобилянської.
Смерть, що настала 21 березня 1942 року, перервала підготовлювану фашистами розправу над письменницею. Румунська влада не дозволила опублікувати некролог українською мовою, заборонила промови над могилою.
Марія КОСТЕЦЬКА
