А ви знали, що збірку “Сонячні кларнети” молодий Павло Тичина назвав не просто так. Він чудово грав на кількох інструментах, зокрема і на кларнеті. Мав гарний голос, абсолютний слух і досконало володів музичною грамотою. Тому його вірші “співаються” і схожі на мелодійні пісні.
Павло народився 27 січня 1891 року у селі Піски на Чернігівщині у багатодітній родині дяка. Як згадував Тичина, батько був суворий, а мати — добра й лагідна. Не відомо, чи світ відкрив би Тичину, якби його обдарованість не помітила перша вчителька — Серафима Морачевська. Вона розгледіла в малого Павла жагу до знань і безліч талантів, зокрема чудовий слух і мелодійний голос.
Вчителька переконала батька віддати сина до архиєрейського хору. Адже хористи могли безплатно навчатися в духовному училищі. Тоді для Павла це була єдина можливість здобути освіту. Тичина підтримував зв’язок зі Серафимою Морачевською протягом усього життя і присвятив їй однойменну поему.
В 1900 році 9-літній Павло повторно й успішно пройшовши проби голосу, став співаком архиєрейського хору при Єлецькому монастирі. Одночасно він навчався в Чернігівському духовному училищі. Регент хору виділяв Павла з-поміж інших хлопчиків-співаків, доручав йому навчати нотної грамоти новачків.
Як правило, навчання відбувалося на могилі Леоніда Глібова, похованого в Чернігові на території Троїцького монастиря. Так Тичина навчав нот свого брата Євгена, а також майбутнього хорового диригента Григорія Верьовку.
Тож у 1907 — 1913 роках Тичина навчався в Чернігівській духовній семінарії. У старших класах пройшов грунтовну художню школу у викладача малювання Михайла Жука, який також увів Павла Тичину в коло чернігівської інтелігенції.
Значний вплив на формування Тичини-поета мало його знайомство з Михайлом Коцюбинським.
У 1912 році Михайло Грушевський у першому номері журналу “Літературно-науковий вістник” уперше надрукував твір Тичини. Це був вірш “Ви знаєте, як липа шелестить”. Зошит із віршами Павла Тичини Михайлові Грушевському передав Михайло Коцюбинський.
А далі Тичина проявив свою енергійність і зацікавленість. За кілька років він змінив кілька професій. Навчаючись у Київському комерційному інституті, працював у газеті “Рада”. На цей час припало його ознайомлення з новітнім українським мистецтвом, особисте знайомство з найвідомішими його представниками.
У 1913 — 1914 роках Тичина працює у редакції ліберального україномовного журналу “Світло”, а після його закриття — у Чернігівському статистичному бюро. У 1916 — 1917 роках він помічник хормейстера в українському театрі М. Садовського.
1920 року він подорожує з капелою К. Стеценка “Думка” Правобережною Україною від Києва до Одеси. Із 1923-го по 1934 рік — співредактор журналу “Червоний шлях” (Харків). Входить до заснованої 1923 року Спілки пролетарських письменників України “Гарт”. 1926 року взяв активну участь у створенні ВАПЛІТЕ (Вільної академії пролетарської літератури) з М. Хвильовим на чолі, куди ввійшли й колишні члени “Гарту”.
А далі настали важкі часи для романтичного, талановитого поета. Почав розкручуватися маховик радянських репресій. Тичина був змушений підлаштовуватись під нові реалії. Багато хто йому дорікає за це.
Василь Стус свого часу написав глибоку статтю про Тичину “Феномен доби (сходження на Голгофу слави)”. Ось кілька його спостережень.
“Революція виявилась в очах Тичини часом розбурхання найзвірячіших людських інстинктів. “Прокляття всім, прокляття всім, хто звірем став” — вигукує автор другої збірки (П. Тичина. “Замість сонетів і октав”). Або ще різкіше: “Велика ідея потребує жертв. Але хіба то є жертва, коли звір звіра їсть?”
Збірка “Плуг”засвідчила, що поет перебуває на зламі. Цей злам був не раптовий і неоднорічний.
Напевно, остаточно він стався у 1920 — 1922 роках. Звичайна річ, і після цього були неодноразові факти справжнього самоозирання, але то вже була хвороба інтенсивного утвердження на новій платформі.
Як би там не було, Тичина — така ж жертва сталінізації нашого суспільства, як Косинка, Куліш, Хвильовий, Скрипник, Зеров чи Курбас. З однією різницею: їхня фізична смерть не означала смерті духовної. Тичина, фізично живий, помер духовно, але був приневолений до існування як духовний мрець, до існування по той бік самого себе.
Тичина піддався розтлінню, завдавши цим такої шкоди своєму талантові, якої йому не могла завдати жодна у світі сила. Починалася смуга подальшої деградації поета, причому деградував покійний поет так само геніально, як колись писав вірші”.
Проте славнозвісна “Партія веде” не була написана на замовлення влади. Вірш потрапив до друку випадково, несподівано для самого автора. За дорученням ЦК, газета “Правда” повинна була випустити свіжий номер, аби показати, як гарно і щасливо живеться в Україні, що насправді потерпала від голоду. Для цього восени 1933 року редакція відправила свого кореспондента Семена Гершберга до Павла Тичини в Харків із дорученням привезти новий вірш.
Однак свіжих творів у поета не виявилося, а писати швиденько він відмовився, бо подавав до друку тільки “відлежані” твори. З невиданого в поета була тільки “пісенька для піонерчиків”. Розгублений Гершберг наполегливо попрохав хоча б ознайомитися з нею. Тоді Тичина з дитячою інтонацією продекламував вірш.
Журналіст розумів, що це дитячий твір, і в “Правді” його навряд опублікують, але боявся не виконати завдання редакції. Коли журналіст приїхав із віршем, головний редактор “Правди” Іван Боговий захоплено вигукнув: “Партія веде! — Сама назва чого варта!” ЦК відреагував так само, і в газеті опублікували дитячий вірш без жодних застережень для дорослої аудиторії, видаючи його за взірець поетичної творчості.
У квартирі Тичини була власна бібліотека — близько 20 тисяч книжок. Тичина самотужки досконало опанував майже 20 іноземних мов, зокрема вірменську, грузинську, арабську, турецьку, єврейську. Дав з них цінні поетичні переклади. Збереглися переклади Павла Тичини українською мовою з сорока мов світу.
Дружиною Тичини була Лідія Папарук. Їхнє кохання було перевірене часом, труднощами й відстанями. Вони познайомилися, коли Ліді було 16, а одружилися, коли їй було 39. І хоча Тичині приписують численні романи з іншими жінками, а Лідії — що “вона одружила Павла на собі”, коли читаєш їхнє листування, переконуєшся, що це було виважене рішення обох.
Люди дорослішали, погляди на шлюб та сім’ю змінювалися. Протягом десятиліть ці двоє допомагали виживати одне одному у важкі часи переслідувань, репресій, голоду, воєн. В одному з листів поет писав: “У гіркі хвилини мої — світлий образ Лідусин. Він завше мені світить — мій образ Лідусин. Він завше мене гріє — мій світлий образ Лідусин! Моє дороге, рідне моє”.
Як міністр освіти у 1948 році він зі своїм колегою та сусідом Миколою Бажаном домігся, щоб музей Шевченка був відкритий у колишньому маєтку Миколи Терещенка. До цього музей Кобзаря відкривали чотири рази лише на папері.
Про Павла Тичину є чимало “мемів” його часу. Їх створювали переважно ті, хто заздрив поетові.
Наслідуючи Михайла Коцюбинського, Павло Тичина у своїй квартирі проводив літературні вечори для талановитої молоді. На підтримку молодих талантів його дружина непомітно для всіх клала до кишень верхнього одягу гостей кілька карбованців. Згодом це поширилося серед студентства, і гостей стало збиратися щоразу більше. Водночас талановиті з них були далеко не всі. Тому поет обмежив число учасників вечорів.
“Премія від міністра”. Цю фразу придумав Павло Тичина, вручаючи невелику матеріальну допомогу викладачам та директорам на своїх прийомах. Ніхто з тих, хто отримували премії, не здогадувався, що вони не були передбачені в бюджеті: поет роздавав гонорар за свою останню збірку.
Павло Тичина отримував величезну кількість листів із віршами від школярів та молоді. До слова, серед дописувачів була і юна Ліна Костенко. Дарма що був дуже зайнятий, поет перечитував усі листи, робив помітки та зауваження червоним олівцем.
Тексти-відповіді набирав секретар, після чого Тичина ще раз перечитував їх. Аби не образити авторів невдалих проб пера, він рекомендував їм попрацювати над своїми творами під керівництвом учителів літератури.
Коли Павло Григорович перебував на посаді міністра освіти, з ним сталася кумедна непересічна ситуація: якось він прийшов уранці до міністерства (приходив раніше за всіх), а новопризначена “вахтерка” попросила невідомого їй чоловіка почергувати замість неї, поки вона обміняє талони на харчі для своїх дітей.
Звісно, Тичина не відмовив через свою природну доброту та людяність і залишився чергувати, чим здивував усіх чиновників міністерства, які приходили на роботу. Повернувшись, вахтерка подякувала приємному чоловікові. Опісля працівники міністерства приходили до неї з запитаннями: “Чому чергував міністр? Невже була якась перевірка?”
Вдруге Тичина добровільно відмовився від портфеля, коли пішов у відставку з посади голови Верховної Ради України. Він волів не підписувати постанову, згідно з якою батьки могли відмовитися від вивчення їхніми дітьми української мови у школах.
Пішов із життя П. Тичина 16 вересня 1967 року у Києві після тривалої хвороби. Як подейкували у столичній навкололітературній тусовці, до останнього подиху Тичина був переконаний, що в його квартирі співробітники КГБ встановили апаратуру для прослуховування. І найстрашніше, що так воно, здається, і було.
Марія КОСТЕЦЬКА
