7 вересня 1978 року болгарський письменник Георгій Марков, який 1969 року змушений був виїхати на Захід, проходив мостом Ватерлоо в Лондоні. Він планував сісти в автобус, щоб поїхати до корпорації BBC, де працював.
На автобусній зупинці Марков відчув легкий біль, схожий на комашиний укус, ззаду у правому стегні. Марков озирнувся й побачив чоловіка, який піднімав із землі парасольку. Незнайомець поспішно перейшов на другий бік вулиці і сів у таксі.
Марков спершу подумав, що його випадково зачепили. Однак удома в нього підскочила температура, і його госпіталізували. Через кілька днів болгарин помер, встигнувши, проте, розповісти про інцидент із парасолькою.
Лікарі, які проводили розтин, виявили в нозі померлого платинову кульку — капсулу діаметром 1,5 мм. Як згодом припустили слідчі, вона була заповнена отрутою — рицином, який потрапив в організм після того, як від тепла людського тіла розплавилася спеціальна оболонка, що покривала капсулу.
Тодор Живков.
Зрозумівши, з чим мають справу, експерти згадали про такий самий випадок, який стався незадовго до смерті Маркова. Тоді був скоєний замах на іншого болгарського перебіжчика — колишнього редактора державного радіо Володимира Костова. Інцидент з ним стався у паризькому метро. Тоді внаслідок пострілу в його тіло також потрапила капсула з рицином.
Костову пощастило: його врятувала товста вовняна кофта, яка не дала капсулі проникнути глибоко під шкіру. З чого саме стріляли, так і лишилося невідомим. За версією самого Костова, спусковий механізм міг бути в сумці.
Вбивство Маркова і спосіб, яким його здійснено, ще й у розпалі холодної війни, справило на західні держави величезне враження. Підозра відразу впала на Д’ржавну сигурност — болгарський комітет державної безпеки, якому через чотири роки приписали організацію замаху на Івана Павла II прямо у Ватикані.
Постає питання: навіщо треба було використовувати таку могутню спецслужбу, щоб усунути дисидента, який не володів жодною секретною інформацією?
У себе на батьківщині Марков зажив популярності насамперед як успішний письменник. Незважаючи на цензуру, його твори мали велику популярність. Однак народне визнання ще не означало прихильності влади. Погіршенню взаємин між письменником і Компартією сприяла його відмова прославляти правлячий режим. Тож він 1969 року поїхав до Італії відвідати родича і вирішив на батьківщину не повертатися.
Марков став справжнім дисидентом згодом, коли переїхав до Великої Британії та став працювати на радіо — спочатку в болгарській секції британської радіостанції Бі-Бі-Сі, а потім на Radio Free Europe та Deutsche Welle. Він активно критикував соціалістичний режим у Болгарії й особисто Тодора Живкова, першого секретаря Комуністичної партії, викликавши цим великий скандал в себе на батьківщині. Деякі історики вважають, що саме Живков міг затвердити операцію ліквідації Маркова. Прихильники цієї теорії наголошують на тому, що спробу замаху на Маркова зроблено в день народження лідера КПБ, 7 вересня, що перетворює смерть дисидента на символічний акт.
Дуже довго розслідування справи смерті Маркова майже не проводилося. Перші зрушення з’явилися лише після падіння комуністичного режиму в Болгарії. Минуло понад 10 років з моменту злочину, і спочатку була надія, що документи, пов’язані з вбивством, уціліли в архівах. Але виявилося, що це не так: досьє на Маркова під назвою “Мандрівник”, яке зберігалося в болгарському КДБ, було знищено. Також виявилося, що немає документів, які стосувалися учасників запланованої операції з його усунення.
Тоді порушили справу стосовно знищення доказів, і в 1992 році проведено судовий процес щодо осіб, причетних до цього. Проте головний підозрюваний, колишній заступник міністра внутрішніх справ Стоян Савов, не дожив до початку судового розгляду, наклавши на себе руки. Інший підсудний, начальник першого головного управління комітету держбезпеки Володимир Тодоров був засуджений на 10 місяців в’язниці. Однак усе це анітрохи не допомогло в розкритті обставин смерті Маркова, а, за словами Тодорова, у досьє на дисидента не було нічого такого, що могло б допомогти в розслідуванні справи.
Лікарі виявили в нозі померлого капсулу діаметром 1,5 мм, яка була заповнена отрутою — рицином.
Серед інших висувалася версія, що брак інформації про справу Маркова може бути пов’язаний з бажанням спецслужб приховати факт участі Радянського Союзу в його вбивстві. Прихильники цієї версії вказували на колишніх високопосадовців КДБ СРСР Олега Гордієвського та Олега Калугіна, які виїхали на Захід. За словами Гордієвського, який працював на британську розвідку і втік з СРСР у 1985 році, операцію контролювало управління “К” КДБ, відповідальне за зовнішню контррозвідку. Саме співробітники цього управління передали болгарським колегам рицин, твердив він.
Генерал О. Калугін, який після розпаду СРСР активно викривав дії радянського КДБ, стверджував, що і отруту, і знаряддя вбивства для усунення Маркова болгарам надали з особистого дозволу тодішнього керівника КДБ Юрія Андропова. До речі, свідчення Калугіна з приводу справи болгарського дисидента ледь не коштували йому свободи: 1993 року через підозру в причетності до усунення Маркова його затримали в лондонському аеропорту. Втім нічого довести не вдалося, і Калугіна відпустили. Що ж до архіву російських спецслужб, то жодних відомостей про наявність у ньому досьє на болгарина не надходило.
Перший справжній прорив у розслідуванні справи Маркова стався на початку 1990-х років, коли слідство вийшло на підозрюваного у безпосередньому виконанні вбивства. Ним виявився колишній агент болгарської розвідки з позивним “Пікаділлі”. За даними слідчих, за цим кодовим ім’ям ховався італієць Франческо Гулліно, який мав данське підданство. 1993 року його затримали в Копенгагені, після чого британські та датські поліцейські влаштували йому шестигодинний допит. Причетність до вбивства дисидента Гулліно категорично заперечував і, оскільки Софія не надала жодних документальних свідчень, ексагента довелося відпустити.
Втім непрямі докази того, що вбивцею дисидента був саме Гулліно, у 2000-х роках вдалося отримати болгарському журналісту Христо Христову, який вивчав цю історію на підставі архівів спецслужб. У своїй книзі “Подвійне життя агента Пікаділлі”, опублікованій у 2008 році, журналіст навів низку фактів про діяльність Гулліно, які видалися йому підозрілими. Христов звернув увагу, що у 1970-х роках агент чотири рази відвідував Лондон, з чого автор зробив висновок, що Гулліно приїжджав задля стеження за “Мандрівником”.
1977 року Пікаділлі брав участь у засіданні, на якому були присутні високопосадовці органів держбезпеки. А одразу після вбивства Маркова Гулліно несподівано став отримувати від болгарського комітету держбезпеки набагато більші суми, ніж раніше. Крім того, зауважив журналіст, агент отримав дві відомчі нагороди. Підозрілим Христову здалося і те, що з 1978-го Гулліно більше жодного разу не відвідав британську столицю. Про те, як склалася доля колишнього агента й чи живий він узагалі, відомо мало.
Оскільки ніхто так і не був заарештований або звинувачений, справу дисидента Маркова закрили через закінчення терміну давності. Що ж до отруєної парасольки, то шанси дізнатися, чи існувала вона насправді, чи була лише вигадкою криміналістів, зведені тепер майже до нуля.
У 1980 році у Франції на екрани вийшла комедія “Укол парасолькою” (робоча назва фільму була “Укол болгарською парасолькою”) з П’єром Рішаром у головній ролі. У ній невдаха-актор, думаючи, що потрапив на зйомки кіно, погоджується здійснити вбивство за допомогою отруєної парасольки. У фільмі присутні мафіозі, наймані вбивці та, нарешті, агенти розвідки.
Цікаво, що “Укол парасолькою” невдовзі переклали російською мовою і, вирізавши деякі сцени насильства, неодноразово показували на великому екрані в СРСР. Фільм став дуже популярним. Втім мало хто з населення совдепії зрозумів справжні мотиви творців фільму.
Іван ГАВРИШ
