Вона знімалась у найвідоміших режисерів — Роберто Росселіні, Федеріко Фелліні, Лукіно Вісконті... Зробила блискучу кар’єру не лише в рідній країні, але й за океаном. Мало того — стала першою італійкою, яка здобула “Оскара”.
...Це був справжній тріумф. Глядачі аплодували актрисі надцять хвилин, раз за разом викликаючи її на поклони. І якщо Анна Маньяні усміхалась та сильніше притискала до себе букети квітів, то працівник сцени, якому доводилось знову й знову піднімати завісу, лаявся собі під ніс...
Та якими би не були успіхи актриси на сцені — що в Римі, що в Мілані, що в Неаполі — вона розуміла: справжню славу їй може принести не Мельпомена, а десята муза, тобто кіно. Тож Анна Маньяні всіма правдами й неправдами намагалась потрапити на великий екран. Погоджувалась навіть на епізоди, сподіваючись, що рано чи пізно її помітять.
І одного разу це сталося: режисер Роберто Росселіні запросив актрису на головну роль у фільмі “Рим, відкрите місто” (1945). Ця стрічка мала вдалий прокат — як у Італії, так і за кордоном. Глядачі нарешті запам’ятали прізвище нової зірки — Анна Маньяні. А режисери закидали її сценаріями — кращої чи гіршої проби...
Незабаром темпераментній Анні Маньяні стане тісно в Європі, тому вона спакує валізи й вирушить до Америки. І хоч найближчі подруги (ох уже ці заздрісниці!) відмовляли італійку від “тієї авантюри”, вона не дослухалась їхніх порад. Хто б міг подумати: у Голлівуді жінці вдалося витягнути щасливий квиток. Актрису запросили на роль вдови-емігрантки у фільм “Татуйована троянда” (1955).
Партнером Анни Маньяні стане тодішній голлівудський секс-символ Берт Ланкастер, а в наступних роботах доля подарує зустрічі з Ентоні Квіном і Марлоном Брандо. Обидвоє — лауреати премії Американської кіноакадемії. Втім, італійка почувалась поруч із ними рівною: як за градусом таланту, так і визнання. Її теж було удостоєно “Оскара”!
Однак, якими б смачними не були заокеанські стейки та високими гонорари, Анну Маньяні тягнуло додому, до рідної пасти й шарварку в коридорах студії “Чінеччіта”. А ще кликало магічне слово з п’яти літер — amore, себто любов. У житті артистки було чимало чоловіків, але залишити слід не лише в ліжку, а й у серці змогли лише троє.
Це — режисер Гофредо Алессандріні (з ним зірка офіційно оформила шлюб), актор Масімо Серрато (їх роман увінчався народженням сина) і знову ж таки — режисер Роберто Росселіні. В останньому випадку Анна Маньяні, голову якої запаморочило нове почуття, погодилась на роль коханки. Очевидно, в душі сподіваючись, що її обранець рано чи пізно зробить пропозицію “руки та серця”, але... Той накивав п’ятами до красуні-конкурентки — Інгрід Бергман.
Кажуть, Анна Маньяні щоразу дуже важко переживала розрив із чоловіками. Намагалась шукати причину в собі (насамперед — у зовнішності, яка була, так би мовити, не ідеальною), мучила себе та друзів риторичними питаннями (“чому”, “навіщо” і т. д.), а потім зачинялась у своїй квартирі та жбурляла в стіну тарілками. О, вона була дуже темпераментною. Не жінка, а справжній вулкан! Як і її незабутні екранні героїні...
Проте наприкінці шістдесятих актриса стала щодалі частіше почуватися зле. Спочатку списувала це на погоду (в Італії сонце, як відомо, не світить, а “шкварить”), перевтому на зйомках, поганий сон і т. п. Коли ж
зрозуміла, що самонавіювання не діє, звернулась до лікарів. Провівши ретельний огляд зірки, професори поставили діагноз: це не просто проблеми з підшлунковою, це — онкологія!
Вона ще зіграє у кількох фільмах. Серед них — у комедії Стенлі Крамера й сатиричній притчі Федеріко Фелліні. В останній стрічці під назвою “Рим” (1972) Анні Маньяні не треба буде когось вдавати: вона втілить на екрані саму себе. Актрису, без якої сьогодні неможливо уявити італійський кінематограф ХХ століття.
...Зірки не стало 26 вересня 1973 року. Панихида відбулася у базиліці, що на площі Мінерви у центрі Рима. На цвинтар Анну Маньяні проводжали як справжню народну улюбленицю. І оплески, якими за традицією прощаються з артистами, ще довго відлунювали під склепінням готичного храму. Майже, як тоді, в театрі.
Антон БІЛИЙ
