Колючий дріт, під’єднаний до струму, холодні нари, важка праця, знущання, побої, розстріли... Це розповідь не про нацистський табір чи комуністичний ГУЛАГ, а про польський табір для українців — Явожно.
За домовленістю між Москвою і Варшавою була здійснена етнічна чистка у східних воєводствах, що полягала у примусовому виселенні українців на північно-західні польські землі.
9 вересня 1944 року в Любліні СРСР і Польща підписали угоду про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР. Через рік, у серпні 1945-го, ухвалили вже остаточне рішення: сумнозвісна “лінія Керзона” визнавалася новим радянсько-польським кордоном.
Пів мільйона українців мали добровільно покинути територію Закерзоння. Власне, операцією “Вісла” називатиметься остання, найстрашніша, наймасштабніша хвиля масового переселення українців, яка почалася у квітні 1947 року.
28 квітня 1947 року о 4-й годині ранку шість польських дивізій та відділи органів польської служби безпеки оточили території, на яких компактно проживало українське населення. У цей же час відділи НКВД і армії Чехословаччини заблокували східні та південні кордони Польщі. На 31 липня 1947 року, за польськими даними, було переселено 140 575 осіб.
Транспорти прибували з Освенціму, через котрий відбувалося транспортування всіх депортованих на захід Польщі в так звані віднайдені землі. Звідси жителі одного села могли роз’їхатися у різні місцевості, віддалені на сотні кілометрів. Тут жорстоко допитували і при найменшій підозрі у співпраці з УПА надсилали до концтабору в Явожні.
Для ув’язнення політичних противників уряд Польщі використовував колишні нацистські “табори смерті”. Крім того, у 1944 — 1947 роках у Польщі створили 1255 концтаборів і 227 в’язниць, в яких утримували майже 200 тисяч осіб. Одним із таких таборів був концтабір у місті Явожні, який до 19 січня 1945 року існував як філія нацистського “табору смерті” Аушвіц.
У лютому цього ж року він перейшов у підпорядкування відділення в’язниць і таборів воєводського відділу громадської безпеки у Кракові. 30 березня 1947 року місцева влада у Ряшеві звернулася до центральної влади з пропозицією організувати концентраційні табори для українців, які “шкодять державі”. У зв’язку з цим 23 квітня того ж року Політбюро ЦК Польської робітничої партії офіційно вирішило утворити транзитний табір Явожно для українців, запідозрених у зв’язках з ОУН та УПА.
У цьому таборі було 15 дерев’яних бараків і мурованих об’єктів (шпиталь, кухня, лазня, комунікації, склади та майстерні). Він був обведений подвійним рядом колючого дроту, а в огорожі — 12 цегляних охоронних веж з кулеметами та прожекторами. У бараках були триярусні дощані лежаки. Площа “табору праці” становила 6,6 га. Північна частина концтабору була відгороджена від дороги Краків — Катовиці 5-метровою стіною, яку спорудили в’язні. Комендантами в Явожні були Станіслав Квятковський (до квітня 1948-го) і Теофіль Газельмаєр (до лютого 1949-го). Охорона концтабору налічувала 300 солдатів і 18 офіцерів.
24 квітня 1947 року у місцях компактного приживання українців (Лемківщина, Посяння, Підляшшя і Холмщина) розпочались арешти інтелігенції, священників та селян, запідозрених у нелояльності до польської влади. Перші в’язні-українці почали з’являтися в Явожні ще в 1945 році. У травні того ж року їх кількість становила 43 особи. Хоча найбільш масово українців до цього концтабору стали завозити в рамках операції “Вісла”, коли 4 травня 1947-го прибув перший транспорт із 16 в’язнями-українцями з Ліського та Сяноцького повітів. В’язнем №1 стала 18-річна Марія Баран, дочка Петра і Анни, із с. Лукова Ліського повіту.
Селяни становили найбільшу частину в’язнів цього табору. Інколи за колючий дріт відправляли цілі родини разом з жінками і дітьми. З-поміж заарештованих були греко-католицькі та православні українські священники (а також римо-католицькі, звинувачені у підтримці українців), вчителі, лікарі. Дехто потрапляв у неволю через спробу повернутися із заходу на рідні землі.
Цей табір для українців відрізнявся від Аушвіцу тільки тим, що в ньому не було крематорію… Кулеметні вежі, колючий дріт, п’ятиметрові бетонні стіни. Робота — 12 годин на добу. Харчування – півлітровий кухоль кави та шматок чорного хліба. Інколи — це вже заради особливо витонченого знущання — в’язням пропонували пересоленого оселедця, щоб потім кілька годин не давати води. Від спраги люди часто божеволіли. Відомо кілька випадків самогубства — доведені до відчаю люди кидалися на колючу огорожу, якою проходив струм…
В’язнів періодично брутально допитували, застосовуючи електричний струм або замикаючи на декілька днів у бетонних бункерах. Особливо жорстокими були “українські процесії”, під час яких заарештованих проштовхували поміж двома шеренгами вояків, які били їх палицями. Такі екзекуції проводили у дні найпопулярніших церковних свят, зокрема 12 липня, у день святих Петра і Павла.
За даними Українського архіву у Варшаві, в концтаборі Явожно 1947 року було ув’язнено 3873 особи, з них 2781 українець (823 жінки, кільканадцять дітей, 22 греко-католицькі та 5 православних священників). Першою жертвою Явожна став в’язень №343 Михайло Огарек із с. Чашин Ліського повіту, який помер 14 червня 1947-го. У 1947 — 1948 роках найбільше в’язнів (2610 осіб) походило з Ряшівського, Люблінського та Краківського воєводств.
Зі спогадів в’язня концтабору Юлії Шишко:
“Приїхали ми до Явожна. Прийшли ми до брами, а то все виглядало цілком так, як німці робили з євреями. Брама висока, а на ній напис, якого ніколи в житті не забуду й все буду мати перед очима літери: Centralny Oboz Pracy – Jaworzno. За брамою чекали нас готові бараки. У бараках ліжка з дошки на три поверхи, без сінника, один коц мав бути за все. Бляшана миска, бляшане горнятко та ложка. Ввечері давали такої кави, що як хто хоче, то буде на ній жити. Рано о шостій годині апель.
Почали нас, жінок, учити військової дисципліни. Перед тим одна з в’язнів подавала, скільки нас на площі, скільки на слідстві, скільки в праці. Усе мусило погоджуватися. По апелю до бараку по хліб і каву: на одного четвертина хліба на 24 години. Хочеш, то з’їж відразу, хочеш, то тримай, хоч як важко тримати й не їсти. (...) Щоб дарма не сидіти, відразу дали всім роботу: жінки до кравецтва, чоловіків на будову та різні майстерні.
З роботи кликали на слідство. Там було страшне биття, а в праці тяжкий тягар, а в бараці тяжкий голод. (...) На слідствах найгірше били дівчину Марію з Жерниці. Брали її вранці, а ввечері приносили в коці, сама вернутися не могла. Перележала ніч, брали вранці й приносили ввечері знову. Але витримала. (...) Дві жінки не могли погодитися з тими пережиттями і пішли на електричні дроти”.
Зі спогадів в’язня концтабору вчительки Катерини Константинович з Кобильниці-Волоської:
“Наказали роздягнутися і загнали митися. Вода — під страшенним тиском, холодна. Я думала, що вже нам кінець прийде. Серед нас були старші жінки, вони падали від тиску води…(...) А з лазні нещасних погнали до бараку. Там — поверхові ліжка, стерта солома, всюди брудно. Кати любувалися у “вправах-жабках”: постійно наказували жінкам скакати. Учительку взяли під пильний нагляд: за довге волосся — “жабки”, за блузочку — “жабки”, не так глянула — “жабки”. Аж голова йшла обертом.
Старші почали мліти… І весь час били людей ґумою, по спині, по руках, по ногах, нерідко й по голові. Після такого “привітання” ночами знов почалися допити. Марійку Залуцьку з Перемишля, яка в УПА мала братів, так мучили, що з допитів її несли на покривалі. Ми все на неї дивилися і з безсилля плакали. Це було страшне. Тягали ночами й мене, вічно голодну. Знущалися. Попри голод, ми перекидали частину нашої їжі чоловікам — бо в них ще страшніший голод був. А нас без кінця допитували, били, знущалися…”
Внаслідок тортур, знущань і голодування у таборі відійшла у вічність не менш як 161 особа. Загиблих у таборі ховали в розташованому поблизу лісі, в нашвидкуруч викопаних між деревами могилах. Для цього виїжджав спеціальний возик із двома колесами та кілька в’язнів у супроводі конвою. Місця поховань не позначалися, а самі поховання відбувалися в таємниці. Тому наразі важко з’ясувати, де шукати усі могили.
Концтабір існував до березня 1949-го, коли звільнили більшість в’язнів. Вони отримали спеціальні посвідчення, що начебто були звільнені з арештів. При цьому підписували зобов’язання ніколи навіть не згадувати про Явожно.
Катерина КУБАЄВСЬКА
