“Тут мені більше подобається, ніж у Карпатах”, — каже 86-річний Дмитро Чаплик, сидячи на лавці біля двору. Йому було 18, коли довелося перебиратися у село Званівка на Донеччині з рідної Галичини. Сталося це у 1951 році. Тоді після польсько-українського обміну територіями сюди переселили 340 родин українців із села Ліскувате.
Біля двору Дмитра Чаплика — по-місцевому дядька Миті — стоїть трактор. У Ліскуватому Дмитро Теодорович працював трактористом, ним став і на Донбасі.
“Мій батько працював на пилорамі, ми тримали корів, коня, — згадує. — Коли переселяли, то можна було з собою брати все, крім хати. А тут людям казали, що “бандери” приїдуть. Поселили нас дев’ять душ у маленькій хаті. На підлозі спали. Їсти у нас було завжди. Багато трудилися, картошку садили.
Прийняли нас у Званівці ісключітєльно хорошо. Хоча хтось інколи міг обізвати “бандерою”.
Дядя Митя
Дмитро Теодорович веде через двір за хату. “Тут мені добре живеться. А в Карпатах холодно, землі нема, — каже. — Хоча кругом можна добре жити, якщо не бути ледарем. Он траву машиною скосив, сіно продав. І п’ять тисяч у карман”.
Сідаємо біля воріт на лавку, застелену старими штанями. Над нами — черешня зі стиглими, аж чорними, ягодами. До самої дороги ростуть інші фруктові дерева. Дядько Митя садив колись їх для себе і сусідів. Чоловік наказує мені лізти на драбину біля черешні та нарвати собі ягід. Сам йде мити підлогу в хаті — бо ж завтра неділя.
Пан Дмитро каже, що тут краще, ніж у Карпатах.
“З ЧАСОМ “ЗАПАДНИКИ” СТАЛИ НА НОГИ”
Марії Легуцькій під час переселення було 7 років. Її рідне село Мочари — тепер у Польщі, за три кілометри від кордону з Україною.
“Плакали, коли нас переселяли, бо казали, що на Сибір вивезуть, — згадує жінка. — Нашу родину, 9 людей, поселили в однієї жінки з сином.
Восени ми перейшли в нову хату, яку нам збудували. Вона була ще сира, глиною обліплена. Ми збирали сухе перекотиполе, стовбури соняшника, щоб палити. Бідували, плакали. Та з часом “западники” стали на ноги, бо були більш працездатними за місцевих”.
Марія Легуцька.
У вітальні в кутку стоять дві ікони, прикрашені штучними квітами. Їх винесла мати Марії Іванівни, коли церкву в Мочарах підпалили комуністи.
Марія Легуцька народила трьох дітей. Її донька Ольга працює директоркою школи.
“Я і всі діти переселенців були тут “бандерами з посьолка”. Хоч ми й дружно жили з місцевими, допомагали одне одному, — каже Ольга Максименко. — 17 років тому мене призначали директоркою школи. Начальник районного відділу освіти казав: “Якщо будуть питати, кажи, що ти наша. Не кажи, що “бандерка”.
У 2013-му Ольга Іванівна побувала у материних Мочарах та Ліскуватому, на батьківщині батька. Там відшукала дідову хату. “Знайшла ті чотири ряди смерек, про які він розказував, — розповідає. — Знайшла старий колодязь, куди вони кинули увесь реманент — борони, плуг. Бо думали, що вернуться...”
ПРО УКРАЇНСЬКУ МОВУ І ВЕРТЕП НА ДОНБАСІ
50-річний місцевий мешканець Андрій Тимчак розповідає, що в селі нині — трохи більше як тисяча жителів. “Сюди переселили людей зі спірної між лемками і бойками території, — пояснює. — Хто ці люди? Я й сам думав — бойки чи лемки? Але чим вони відрізняються? Бачив фотографію 1940-х років.
Людей вісім сидить на ній. Підпис: “Лемки і бойки в горах”. І що? Абсолютно однакові люди!”
Два роки тому Андрій Стефанович заснував у Званівці “Лемко-центр”, разом із дружиною Юлією у власному домі проводять освітні й культурні заходи, переважно для молоді.
Андрій Тимчак заснував у Званівці “Лемко-центр”.
Біля двору громадського діяча — дерев’яний стенд із написом “Лемко-вісник”, на ньому — афіша дитячого свята. Поряд з нами — зведена цегляна стіна. “Тут збиратиметься громада, — пояснює. — Буде центр вертепного руху на Донбасі”.
...Званівка відрізняється проукраїнською позицією. Село лежить за 35 кілометрів від кордону зі самопроголошеною “ДНР”. У 2014-му було окуповане. Перші обстріли тут почалися 19 червня, під час випускного, коли діти йшли зустрічати світанок. Сепаратисти захопили греко-католицьку церкву — хотіли зробити у ній блокпост, бо вона висока. Прихильників Новоросії у Званівці не знайшлося. Сьогодні тут над багатьма будинками майорять синьо-жовті та червоно-чорні прапори.
“У “ДНР” ми б не жили”, — кажуть місцеві.
Читайте також про те, чому похолоднішало, чи повернеться спека і які температурні рекорди цього місяця.
