Сюди кожні півгодини курсують білосніжні круїзні лайнери через затоку поблизу Сан-Франциско. Два з половиною кілометри до Алькатрасу корабель долає за 20 хвилин. Вправному плавцеві знадобилось би менш як година. Чи могли в'язні таким чином втекти? Спроби були, але всі знали, що такі дії — на межі життя і смерті.
З одного боку острова — скелясте урвище, з інших — сторожові вежі, територія по периметру оточена колючим дротом, до якого був підведений струм.
Колись тут жили лише птахи ("Алькатрас" з іспанської — "пелікан"). "У часи Золотої лихоманки на острові з'явився маяк, — розповідає газеті Експрес гід Фернандо. — А в 1850 році військові збудували форт із 11 гарматами. Названий Скелею за неприступність, острів згодом став тюрмою для військовополонених. У часи Великої депресії уряд вирішив перепрофілювати її у зразково-показову федеральну в'язницю. За декілька років тут було вже понад 500 в'язнів!"
Дорогою від причалу повз гауптвахту минаю офіцерські будинки, приміщення пошти, школу, де в'язні здобували освіту. Підіймаюся на верхівку Алькатрасу. Тут і розмістили в'язницю. Похмурі стіни фасаду, загратовані вікна, труби для подачі сльозогінного газу, що стирчать із даху, — від побаченого стає моторошно.
По периметру корпусу і в найважливіших точках острова — спеціальні галереї, захищені сталевою огорожею: тут озброєні охоронці несли цілодобову вахту, відкриваючи вогонь при найменшій підозрі на втечу чи сутичку.
У тюрмі — чотири довжелезні коридори-вулиці з трьома ярусами камер-"одиночок": всередині — матрац на нарах, вмонтований у стінку столик із сидінням, умивальник, унітаз.
"В'язням заборонялося мати будь-які особисті речі, читати газети, слухати радіо, — каже гід. — Розпорядок дня не змінювався роками: підйом — о 6.20, прибирання камери, перекличка — о 7.00, сніданок у їдальні. Через 20 хвилин — на роботу у пральню, шевську чи кравецьку майстерні. Об 11.40 — 20 хвилин на обід (у меню завжди були лише макарони) — і знову до праці. Після вечері о 16.45 арештанти поверталися в камери, де сиділи мовчки до чергової переклички (загалом за добу їх було 14!). О 21.30 вимикали світло. Перемовлятися, співати, сміятися, бубоніти під ніс було суворо заборонено".
Трійця втікачів з острова залишила на нарах муляжі людських голів.
Начальник тюрми, який своїм "законом тиші" прагнув зламати психіку в'язнів, жорстоко карав за порушення. Кажуть, що кілька чоловіків таки збожеволіли через постійну мовчанку. Згодом "закон тиші" на вимогу в'язнів скасували — поступливість керівництва тюрми у цьому випадку була прецедентом.
Лише бездоганною поведінкою та працею можна було заслужити право на спілкування з рідними, похід у бібліотеку чи відвідування школи, отримання листів чи дозвіл малювати. За найменшу провину привілеї скасовували, а порушника переводили у блок D, від згадки про який, каже гід, навіть в убивць пробігали по спині мурашки.
Це така собі тюрма в тюрмі. "Діра" — так називали її в'язні: вузька камера розміром півтора на два, з діркою замість унітаза, холодна й вогка, з подвійними дверима. Цілковита темрява, мінімум свіжого повітря. Покараного залишали тут на 5 — 10 днів у спідній білизні, матрац видавали тільки на ніч, з їжі — кусень хліба. Робота, розмови, прогулянки — під забороною. Абсолютна ізоляція.
Чи можливо було втекти з тюрми? Між в'язнями ходили чутки, що навколо острова повнісінько акул-людожерів, а охоронці навіть приручили одну з них і підгодовують, щоби завжди була на бойовому посту.
Приміщення колись шевської і кравецької майстерень.
"У в'язниці сидів знаменитий мафіозі Аль Капоне, — каже екскурсовод. — Коли зчинив бійку в перукарні — на тиждень загримів у блок D. Рекетир Джордж Кулемет прожив на Алькатрасі 20 років — аж до смерті".
...Із гнітючим враженням від карцеру та камер виходжу на "свободу". Вітер з океану дме в обличчя, висока вологість змушує зіщулитися. Підходжу до краю скелі, що стрімко обривається донизу. Колись звідси стрибнув в'язень Джон Скотт — у пошуках порятунку. Він зумів доплисти до берега, та знесиленого бідолаху помітили на піску хлопчаки. І покликали на допомогу полісменів, що повернули втікача на Алькатрас.
Офіційна історія в'язниці містить згадки про 14 спроб утечі. Жодна не була вдалою. Однак ймовірно, що трьом таки пощастило. Двоє братів Енглінів та їхній спільник Френк Морріс на нарах під ковдрами залишили майстерно виготовлені голови-муляжі. Через підкопи і вентиляційні шахти, по водостічних трубах спустились до океану, сіли у змайстрований із гумового плаща пліт і 11 червня 1962 року відплили з Алькатрасу до острова Ангела. Звідти потрапили на Марін, вкрали авто, змінили прізвища та зовнішність і почали нове життя.
Майже 57 років про них нічого не було відомо. Лише нещодавно поповзли чутки, що один із тих чоловіків, нині хворий на рак, написав у ФБР листа зі згодою повернутися у в'язницю в обмін на лікування...
21 березня 1963 року тюрму на Алькатрасі закрили — через великі витрати на злочинців. Добове утримання в'язня обходилося уряду в більшу суму, ніж проживання у фешенебельному готелі. Адже продукти, пальне, питну воду та інше доводилося завозити з материка.
У 1969-му острів захопили індіанці — на знак протесту проти американської окупації корінних земель. Посеред казарм та службових приміщень палили багаття, розфарбовували стіни... Через два роки їх вигнали.
А 1973-го Алькатрас увійшов до Національної зони відпочинку "Золоті ворота" і став музеєм просто неба, який щорічно відвідує близько мільйона туристів.
Оксана ПАХОЛКО
Фото авторки
