У команді журналістів “Експресу” — більш як півсотні авторів! Напередодні Дня журналіста, який відзначаємо 6 червня, ми розпочинаємо цікавий проект — знайомство читачів із творчими працівниками газети. На сторінках видання ви зможете прочитати інтерв’ю з авторами, які щодня працюють над створенням найбільшої україномовної газети країни. “Експрес” прагне бути другом свого читача, а тому — познайоммося ще ближче? :)
Відкриває наш проект Оля Піліщук — журналістка-розслідувачка, керівниця відділу в газеті. Цього тижня її фото прикрасило першу шпальту “Телекспресу”.
— Олю, чому ти обрала саме цей фах?
— Бо журналістика — така професія, яка потребує постійного розвитку. Ти мусиш стрибати вище голови. Це професія, яка потребує знань у багатьох сферах. Журналістика — те, що впирає, це точно не нудно. Тому й не дивно, що я в професії вже 17 років.
— Ти — мама двох маленьких дітей. Важко поєднувати материнство та роботу?
— Сім’я і журналістика для мене взаємодоповнювані. Коли я завагітніла вперше, то працювала майже до пологів. Після народження сина залишилась вдома, а чоловік працював. Та я дуже швидко відчула, що мені зносить дах. Я не реалізовувала себе. І коли вкотре від надміру емоцій розплакалась, чоловік сказав: “Дитині потрібна щаслива мама, мені — щаслива дружина. Що тобі для цього треба?” А мені дуже бракувало можливості творити. Тож ми разом з хлопцями зібралися на сімейну раду і відпустили маму на роботу.
Коли я завагітніла вдруге, мій декрет тривав лише два місяці. Старший син ходив у садок, з молодшим залишився чоловік, який задля мене пішов у декрет.
— Скільки годин на добу працюєш?
— Здається, цілодобово. Не можна бути журналістом від 9.00 до 18.00. У моїй голові завжди крутяться ідеї для текстів. От до прикладу: поїхали ми нещодавно з сім’єю у відпустку. І, гуляючи національним парком у Карпатах, побачили багато джиперів. Одразу перша іскра — а хіба можна тут роз’їжджати? Тепер же у тварин — сезон тиші! І от ми вже з’ясовуємо у дирекції нацпарку, що це за неподобство і що вони роблять, аби покласти цьому край. Уночі, коли мої хлопці спали, я написала статтю і з Карпат надіслала до редакції — у свіжий номер.
До речі, я люблю писати вночі, коли “мафія” засинає (сміється). Вмощуюся у своє улюблене крісло і творю. У цей час думки якось особливо легко позбирати в текст.
— З чого починається твій ранок?
— З музики. Ми з чоловіком колекціонуємо платівки, я дуже люблю вмикати вранці наш старенький програвач на повну потужність. Танцюю, готую всім сніданок. Одразу ж після того, як повстають діти, починається мій робочий день. Поки хлопці снідають, зі своїм відділом планую роботу на день.
— До речі, чому в газеті немає Ольги Піліщук, а є Оля?
— О-о-о-о! За Олю мені навіть довелося трішки повоювати, адже спершу мене постійно записували Ольгою. Та я ненавиджу офіціоз! Маю на нього якусь алергію. Ольга — надто офіційно, Оля — просто, і ближче до читача, для якого я хочу бути другом.
— Чим захоплюєшся?
— Не уявляю свого життя без швидкості. Мені життєво необхідно вдень проїхати хоч декілька кілометрів на мотоциклі чи велосипеді. А ще дуже люблю кататися на лижах.
— Де твої місця сили?
— У горах. Як тільки випадає трохи вільного часу — вирушаю з чоловіком і дітьми туди! За свої неповні 5 і 2 роки мої хлопці підкорили вже чимало вершин. Лаврін поки що робить це на наших руках або у спеціальній переносці. А от Веремій уже долає шлях сам. Гори впорядковують думки, заряджають неймовірною енергією.
— На що ти ніколи не погодишся в журналістиці?
— Я ніколи не збрешу своєму читачеві. А ще не здам у роботу текст, який мені не подобається. Кожне речення має бути ідеальним та правдивим. Жодної нотки фальші. Усе мелодійно, як у Фредді Мерк’юрі.
— А що тебе запалює в цій роботі?
— Найвища нагорода — подяка читачів! Моя основна спеціальність — розслідування. А якось головна редакторка запропонувала мені розповісти читачам про життя в декреті. Я подумала: як я, розслідувачка, писатиму на такі приземлені теми? І все-таки поділилася своєю історією з читачами. Відгуки були неочікуваними: ви — молодець, ви показали, що материнство не закриває жінку в чотирьох стінах, дякуємо! Це було так емоційно, так надихало, я навіть заплакала.
— Якою бачиш місію журналістики в сучасному світі?
— Змінювати світ на краще. Важко, та я готова робити це щодня. Тож будьмо друзями. Я — Оля, товариші називають мене Пілею. Якщо маєте що мені сказати, пишіть на pilyaa43@gmail.com
