Уже на початку війни Чорнобаївка стала відомою на весь світ. Про те, як українські військові завдавали успішних ударів по позиціях ворога на місцевому аеродромі, досі пишуть вірші й складають пісні. Як сьогодні живе легендарне село?
...Від Херсона сюди — 10 кілометрів. До окупації в селі було близько 11 тисяч населення. Коли ж 24 лютого почалася повномасштабна війна, люди стали виїжджати, залишилась лише третина мешканців. А на початку березня в Чорнобаївку зайшли окупанти.
“Це було справжнє жахіття, — каже Альона Каліченко, секретарка виконкому Чорнобаївської сільради. — Їдучи однією з вулиць, окупанти побачили двох молодих хлопців, їм було років по 20. Розстріляли просто на дорозі...
Така ж доля спіткала машину, в якій була мати з трьома дітьми. Жінка загинула, а малеча вижила... Одного чоловіка, який теж був за кермом, зупинили і побили так, що тепер у нього інвалідність...”
Аптека й амбулаторія у селі працювали. Проте по більшість продуктів люди їздили маршруткою у Херсон. Втім, аби туди дістатись, потрібно було подолати блокпост, де проводили обшуки...
“Коли рашисти зайшли сюди, люди боялися висунути носа з хати. Село наче вимерло, — мовить Валентина Бурак, волонтерка, депутатка сільради. — Важко було морально, але самі себе заспокоювали, що про нас пам’ятають, що ЗСУ звільнять нас”.
У багатьох оселях проводили обшуки. У пані Валентини — також. Каже, що забрали телефон, а коли повернули, то виявилось, що повикидали фото та різні застосунки. Іншим селянам пощастило менше.
“Сусіда запідозрили у тому, що був навідником для ЗСУ. Забрали з дому і вже п’ятий місяць тримають у полоні, — продовжує пані Валентина. — Також викрали нашого депутата: він кілька днів просидів у буцегарні. Забирали й заступника голови сільради. Знаєте, тоді здавалось, що не можна довіряти нікому. Бо ти не знав, хто в таких умовах став на бік ворога, — і сусід тебе міг здати, і хороші знайомі”.
Перші два місяці окупації у Чорнобаївці залишався та не припиняв роботу голова сільради Ігор Дудар. 2 травня росіяни захопили будівлю.
“Військові зайшли у приміщення і зайняли кабінети, замінивши замки на дверях, — каже пані Альона. — Призначили нового голову. Нас схиляли до співпраці, погрожували, але ми відмовились!”
Загалом у Чорнобаївці, де 3,5 тисячі дворів, пошкоджено близько 500 будинків. Є хати, які зруйновані дощенту, а в деяких вибиті лише вікна. Та найстрашніше інше — на території ОТГ загинуло 38 осіб, ще 34 — поранено.
11 листопада ЗСУ зайшли в Чорнобаївку. “Цей день був дуже теплий емоційно. Люди з квітами, синьо-жовтими прапорами вийшли на трасу зустрічати наших військових, — згадує Альона Каліченко. — Усі співали українських пісень, плакали від щастя, обіймались, робили фото. А ще місцеві наготували пиріжків, щоб частувати українських військових”.
“Після приходу ЗСУ Чорнобаївка ожила, — додає Валентина. — Ми витримали окупацію. Усе відбудуємо. Наша Чорнобаївка буде ще краща, ніж була. До речі, вже дуже багато людей повернулося: за перші тижні понад 300 чорнобаївців приїхали додому. У нас є світло, вода і газ. Також привозять гуманітарну допомогу, зокрема овочі, одяг, з різних регіонів. Ми за все дуже вдячні!”
Дуже багато людей повернулося: за перші тижні понад 300 чорнобаївців приїхали додому. У нас є світло, вода і газ.
Тож Чорнобаївка оговтується від пережитого й повертається до звичного життя. Люди читають новини, історії про своє село.
“Так, ми знаємо, що стали дуже відомими завдяки тому, що по аеродрому, де були окупанти, ЗСУ завдали 28 ударів, — усміхається пані Альона. — Знаємо жарти про Чорнобаївку, слухаємо пісні про нашу малу батьківщину”.
Волонтер Володимир, який розвозить у деокуповані села гуманітарку, знає секрет успіху ЗСУ на місцевому аеродромі. “Для окупантів це було зручне місце: велика територія, поряд міст, є добра дорога. Тому вони там і розгортали свої позиції, — аналізує чоловік. — І після кожного удару не робили висновків. Ми ж усією країною з них сміялися...”
“Попереду — свята. Певна, що наші люди відзначатимуть і Новий рік, і Різдво. Звісно, не так гучно, але будуть напевне, бо це ж наші традиції, які треба берегти, — каже пані Валентина. — Та й, знаєте, за цей час у нас було так багато жаху та болю, що хочеться трішки позитивних емоцій.
До речі, цьогоріч нашій Чорнобаївці виповнилось 240 років. Мали бути гучні святкування, якби не війна... Але нічого, ми все надолужимо після перемоги. Головне — здолати ворога. Слава Україні!”
