“Ідея цього проекту з’явилася після розмови з подругою, коханий якої пішов на війну, — каже Марія Стецюк. — Одного разу, коли з ним понад три дні не було зв’язку, вона мені зателефонувала й каже: “Знаю, у тебе є такий досвід, мені нині важко, чи можна я буду тобі дзвонити час до часу, поки матиму таку потребу?” Звісно, я погодилася, ми з нею декілька днів розмовляли, і тоді я подумала про те, що таких дівчат насправді багато, і всі вони, як і моя подруга, потребують допомоги.
До цього я два роки працювала над дослідженням, присвяченому ветеранам. Пройшла тренінги по роботі з військовими та їхніми сім’ями, а також проводила групи взаємопідтримки для них”.
Марія виклала допис у соцмережах, де розповіла про свою ідею створити такі групи для дівчат, які чекають своїх коханих. Залишила гугл-форму для охочих долучитися.
“Відгукнулося багато дівчат, ми поспілкувалися і сформували першу групу, — каже психологиня. — Згодом до мене приєдналася організація “Ветеран Хаб”, яка допомагає бійцям та їхнім родинам. Разом із ними ми сформували ще три групи, які невдовзі розпочнуть роботу. В кожній — щонайбільше 10 людей. У такий спосіб нам вдалося залучити 40 учасниць. Ще 100 — у листі очікування. Якщо з’являтимуться вільні місця, ми їх долучатимемо.
Варто зазначити: окрім дружин військових, до нас зверталися і матері хлопців, сестри, наречені. Також є запит від дружин солдатів, які перебувають у полоні. Будемо старатися допомогти й цим жінкам”.
Зустрічі у групі взаємопідтримки відбуваються в онлайн-форматі раз на тиждень. Спілкування — за принципом “рівний рівному”. Тривалість — 1 — 1,5 години.
“Я виступаю у групі як людина, котра керує процесом, але вся взаємодія відбувається між учасницями, — розповідає Марія Стецюк. — Вони спілкуються між собою, діляться своїми переживаннями, думками, радощами чи проблемами. Якщо їм потрібна допомога чи порада від мене, я включаюся. Під час спілкування жінки одна одну підтримують, адже всі вони мають свій досвід.
В анкетах, які надсилали дівчата, часто звучало: “Мені здається, що я одна така, і ніхто з подруг чи родичів мене не розуміє”. Потрапивши у середовище жінок, які теж чекають своїх коханих, вони знаходять ту підтримку й розуміння, які їм дуже потрібні нині”.
Також жінки, рідні котрих на війні, часто стикаються з проблемою, як говорити про війну з дітьми, що розповідати, а що — ні.
“Тут варто враховувати їхній вік, — радить Марія Стецюк. — Якщо це дошкільнятко, можна проводити аналогії з казковими героями, які борються зі злом. Якщо дитина шкільного віку, потрібно простими словами пояснювати їй події, що відбуваються у країні. Якщо це підліток, можна знайти спосіб долучитися: щось намалювати, підготувати листа чи спекти печиво. Пояснити, що це допоможе татові, а також іншим військовим. Це неабияк знижуватиме дитячу тривожність”.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також текст про те, як українці самотужки взялися ремонтувати свої будинки в Ірпені
