Народилася Олена Остапів у селі Лісний Хлібичин. У сім’ї було шестеро діток, вона — друга. Батьки дівчинки мали чимало поля, худобу, коней, тому допомагати у господарстві доводилося й дітям. Оленка закінчила лише три класи польської школи.
“Із дитинства мама любить шити та вишивати,— каже Анна, донька ювілярки. — Мій дід Прокіп не пошкодував грошей, якось поїхав підводою до Коломиї та привіз доньці німецьку швейну машинку. Тоді це був справжній скарб”.
У Другу світову війну Олена з рідними змушена була покинути село — втікали від німців. Потерпіла її родина і від совітів. У голодному 1947 році бабця дівчинки пішла на колгоспне поле збирати колоски. Жінку схопили і кинули за грати. На щастя, їй вдалося уникнути виселення до Сибіру.
У 19 років Олена вийшла заміж. Її обранцем став на п’ять років старший односелець Петро Остапів. Він був на примусових роботах у Німеччині. А коли повернувся, то з жахом дізнався, що усі рідні померли від тифу, а в його господі живуть чужі люди. “У Німеччині батько познайомився зі сестрою матері — Варварою, — ділиться пані Анна. — Та розповіла йому про племінницю Оленку. От він її заочно і вподобав собі”. Весілля у молодят було скромне.
Олена та Петро добре жили, але важко працювали. Чоловік був токарем на паровозоремонтному заводі в Івано-Франківську, а дружина 45 років трудилася в колгоспі, за що нагороджена відзнакою “Ветеран праці”. “Тато сам збудував дві хати, руки мав золоті, а ще хист до малювання й різьблення”, — додає Богдан, син довгожительки.
Подружжя Остапівих виховало трьох дітей. Сина Степана вже немає серед живих, Богдан живе в Німеччині, дочка Анна — у США. У пані Олени семеро внуків та десятеро правнуків. І всіх вона навчала молитися, співати давніх українських пісень. Бо з дитячих років закохана в пісню. Коли рідні приїжджають навідати її з далеких країв, то жодне застілля не минає без співу.
Зі слів доньки Анни, її мати замолоду багато вишивала: сорочки, килими, скатертини, штори, подушки, картини. Якби зібрати всі роботи, була б не одна сотня. Встигала жінка працювати на городі та поратися біля худоби. А в неділю і на свята завжди ходила до храму й молилася за рідних.
Попри поважний вік, бабця Олена і нині не любить сидіти без роботи.
“Тітка встає із сонцем, десь о шостій ранку. Молиться або слухає літургію по радіо, далі сніданок, — зауважує племінниця Оксана Дутчак. — Щоранку смакує філіжанкою запашної кави та шматочком білого хліба з маслом. На свята може навіть на денці домашнього вина випити. До речі, колись вона сама робила чудове вино з терну. Також щодня сідає за швейну машинку, щось шиє та перешиває. Це її улюблене заняття. І дуже непокоїться за долю рідної країни. Як і мільйони українців, мріє, щоб швидше закінчилася війна”.
