Майже пів року перебували на передовій двоє бійців 115-ї окремої бригади сил ТрО ЗСУ Олександр Тішаєв та Олександр Аліксєєнко. На околицях Вербового, Малої Токмачки й Оріхова Запорізької області вони вели спостереження й розвідку, укріплювали позиції під постійними атаками дронів та артилерійськими обстрілами окупантів. Попри виснаження і небезпеку, виконували бойові завдання.
Випадки, коли наші захисники місяцями перебувають у лещатах ворога й тримають контроль над визначеними рубежами, сьогодні не рідкість. Про таких героїв — у нашому матеріалі.
Поранені, знесилені, але нескорені
Олександр Тішаєв із позивним “Тішка” та Олександр Аліксєєнко з позивним “Кузен” мобілізовані до 115-ї окремої бригади ТрО у вересні минулого року. У грудні обидва вже боролися з окупантами. Було таке, що Аліксєєнко за допомогою РЕБів “посадив” п’ять ворожих дронів, ще два розстріляв з автомата на льоту. Не раз рятував життя іншим, зауважують побратими. Якось на сусідню позицію був скид газів. Олександр разом з товаришем Володимиром Янушкевичем кинулися на допомогу, вивели із задимлення дезорієнтованих солдатів, а одного бійця, який знепритомнів, “Кузен” виніс із пастки на руках. А ще він знищив ворожого штурмовика, який намагався закинути фугас у сусідній бліндаж, врятувавши тим самим життя побратимів. Олександр Тішаєв спокійний, надійний і завжди готовий підставити плече. У короткий термін пройшов шлях від стрільця до командира стрілецького взводу.
Навесні, 19 травня, бійці під постійними атаками fpv-дронів зайняли важливу точку оборонної лінії на Запорізькому напрямку. Тоді вони навіть уявити собі не могли, що напівзруйнована позиція на багато місяців перетвориться на їхній “дім”. Захисники вели розвідку переднього краю, спостерігали за штурмовими групами ворога, доповідали про проліт дронів та про переміщення окупантів, за потреби відкривали попереджувальний вогонь. “На жаль, там “Кузен” зазнав осколкових поранень, — розповідають у 115-й окремій бригаді сил ТрО ЗСУ. — Якби не “Тішка”, було би важко. Увесь цей час він був поряд із “Кузеном” — лікував рани, робив перев’язки, годував побратима, підтримував його бойовий дух. Та вже, напевно, і не побратима — брата. Бо військова взаємопідтримка — це справжнє братерство, сильніше навіть за кровні узи”.
Насправді Олександра Аліксєєнка намагалися евакуювати у перший же день поранення. Було понад 30 спроб вивести та замінити розрахунок. Але через несприятливі погодні умови та засилля ворожих fpv-дронів зробити це ніяк не вдавалося. Захисникам нічого не залишалося, як чекати дощу чи туману. І тримати оборону.
За цей час було всяке. Якось “Кузен” виявив та знищив автоматним вогнем двох ворожих солдатів — це не дозволило противникові наблизитися до позиції оборони. Тоді він удруге зазнав поранення внаслідок мінометного обстрілу. А одного разу двадцять дві одиниці броньованої ворожої техніки разом з десантом почали штурм оборонної лінії бригади суміжників. “Кузен” і “Тішка” взяли удар окупантів на себе. Троє росіян після знищення їхнього броньованого транспортера десантувались та намагалися вдертись на позицію, яку захищали тезки. Хлопці не здавалися. Розпочався ближній бій. Одного штурмовика “Кузен” і “Тішка” ліквідували одразу, інших двох добили скидами “літуни”.
У таких умовах Тішаєв та Аліксєєнко трималися “на нулі” 165 діб, чекаючи сприятливої погоди для евакуації. За все літо там жодного разу не було туману, жодного разу — дощу. А пересуватися просто неба було неможливо — десятки дронів, мов шуліки, відразу кидалися на ціль.
Нарешті з’явився туман, на який бійці молилися декілька місяців. До точки евакуації — приблизно 12 кілометрів. Дорогою хлопці закидали гранатами та прострілювали можливі місця скупчення ворога. Було важко. Пораненому “Кузену” допомагав побратим.
І вони вийшли. Виснажені, схудлі, з довгими бородами. Нині бійці перебувають на лікуванні в госпіталі. За виняткову особисту мужність, виявлену у захисті України, президент нагородив солдата Олександра Аліксєєнка та молодшого сержанта Олександра Тішаєва відзнаками “Хрест бойових заслуг”.
“Це не рекорд, а приклад героїзму”
Заміна піхоти на позиціях в умовах сучасної війни — одна з найскладніших і найризикованіших операцій у бойових підрозділах, зазначають у 93-й окремій механізованій бригаді “Холодний Яр”. Адже поблизу лінії боєзіткнення будь-які переміщення майже ніколи не залишаються непоміченими для дронів ворога. Саме тому вихід із позицій іноді триває тижнями.
Піхотинцям 93-ї бригади “Холодний Яр” доводилося тримати оборону багато місяців поспіль. Боєць спеціального батальйону “Алькатрас” “Калина” разом із побратимом зі стрілецького батальйону “Сільвою” перебували на позиціях протягом 140 днів. Зайшли туди у березні, а вийшли в серпні. Сам вихід тривав більш як три доби, адже воїни були знесилені і йшли дуже повільно. Крім того, на шляху в тил доводилося постійно переховуватися в укриттях через обстріли росіян.
Ще один воїн “Алькатрасу”, “Гера”, пробув на позиціях три місяці. З них місяць тримав оборону наодинці. Річ у тім, що його товариш зазнав поранення і був евакуйований. А погода не дозволяла відправити бійцю підмогу — дощу не було, сонце, спека. “Гера” залишався сам, допоки на його позицію вийшов побратим “Умка”. “Мою позицію розбили, — розповідає “Умка”. — З неба полювали ворожі дрони. Я повзком вибирався. До бліндажа “Гери” ліз приблизно 42 години. Тут ми пробули ще зо два тижні. А далі виходили — 16 кілометрів пішки”. Воїни кажуть, що вибратися з пекла їм вдалося завдяки їхнім же операторам дронів, у яких “золоті руки”.
“На Покровському напрямку ми понад 60 діб тримали оборону без відпочинку, — згадує військовослужбовець 122-ї окремої бригади територіальної оборони ЗСУ Сергій із позивним “Череп”. — Ворог не давав можливості підійти до наших позицій — не було як доставити воду, їжу, боєкомплект. Тому все нам скидали із дронів. Одного разу мене попросили, щоб я зорієнтував дрон. Я вийшов, помахав рукою, а виявилося, що це була ворожа пташка. Від скиду мене відкинуло в бліндаж. Слава Богу, пощастило, що уламки в броніку позастрягали. Коли отямився, зрозумів, що з вух тече кров. Через кілька днів мене евакуювали. Вже час минув, а я досі чую той свист у вухах, та й з пам’яттю маю трохи проблеми”. Після тривалого перебування на позиціях і важких боїв “Череп” мав змогу трохи відновитися у шпиталі. Нині ж виконує завдання на Запорізькому напрямку.
“Наші хлопці якось перебували на СП (спостережному пункті. — Авт.) 116 діб, — розповідає головний сержант роти вогневої підтримки 5-ї окремої штурмової Київської бригади Юрій Сиротюк. — Зайшли влітку, а виходили вже взимку.
Поранені, під постійними обстрілами противника, вони стійко тримали позицію. Поряд зі спостережним пунктом проходила ворожа стежка. Щоразу, коли хлопці чули якісь звуки, вибиралися зі сховища і вбивали окупантів. Їжу, батареї до рацій, ліки бійцям доставляли дронами. Кожного разу, коли вони виходили на зв’язок, у рації звучало незворушне: “4.5.0”. Щоб вийти з позиції, хлопці мусили пробиратися крізь бойові порядки противника. Буквально проповзали поряд із ворожими спостережними пунктами. Коли вибралися, то попросили вивести їх далі, бо настання зими і невпинна робота артилерії до невпізнання змінили довкілля.
116 діб на позиціях — це не рекорд. Це приклад героїзму, який на війні буденний — іти по мінних полях, серед ворожих СП і засідок (тепер усе дуже перемішалося), під постійними атаками дронів. І чекати, коли буде безпечна можливість змінитися та коли буде ким змінити. Таких СП сотні або й тисячі. А на воїнах, які там воюють, тримається фронт. Вони — справжня еліта нашої нації. Нічим не гірші від попередників: княжих воїнів, козаків, гайдамаків, січових стрільців, холодноярських і наддніпрянських отаманів, вояків УПА”.
“Здоровий глузд має перемагати”
“Складність у проведенні ротації — ключова проблема на фронті, — зазначає командир відділення розвідки та коригування ударних безпілотних авіаційних комплексів Ігор Криворучко. — Тому що тепер істотно розширилася зона ураження, збільшилася кількість ворожих дронів, і проводити планову заміну кожні 3 — 5 днів, як це було раніше, вже неможливо. Техніка, яка виїжджає до позиції, ще задовго до цього опиняється під загрозою. Піхотинців доводиться висаджувати значно раніше, вони мусять набагато довше йти (від 5 кілометрів і більше), і оці переходи дуже ризиковані.
Дуже важливо, щоб позиції були належно облаштовані — аби бійці могли не лише нести варту, а й за потреби поспати кілька годин, випити гарячого чаю тощо. На жаль, через проблеми в комунікації іноді буває, що командування бригад каже: на позицію вже заступила піхота. І коли тебе відправляють туди, виявляється, що на позиції нікого немає. Тобі здається, що у тебе є суцільна лінія фронту, а в цей час ти опиняєшся там уже в оперативному або в повному оточенні. Це дуже сильно психологічно тисне на бійців. Важливо, щоби смуги оборони були суцільні, щоб був зв’язок зі суміжниками.
Коли люди перебувають по 60, 100 чи більше діб на позиції, то це зазвичай позиції, які вже опинилися в оточенні. Їх треба залишати, а людей виводити. Іноді командування не бажає звітувати про втрату рубежів і просить захисників залишатися, сподіваючись, що позиції вдасться деблокувати. Так не повинно бути. Здоровий глузд має перемагати”.