Кабмін ухвалив рішення про надання одноразової фінансової допомоги для випускників медичних вишів, які погодяться на роботу в сільському регіоні або в зоні бойових дій. Розмір виплати — 200 тисяч гривень. В уряді кажуть, що така допомога сприятиме розв’язанню проблеми кадрового дефіциту в медустановах на місцях. Чи справді варто сподіватися на це? З’ясовуємо в розмові із співзасновником Українського центру охорони здоров’я, колишнім заступником міністра охорони здоров’я Павлом Ковтонюком.
— Які саме умови для виплати фінансової допомоги прописано в урядовій постанові?
— За інформацією Міністерства охорони здоров’я, одноразову допомогу зможуть отримати лікарі за умови, якщо вони укладуть договір на три роки з медзакладом, розташованим у сільській місцевості або в зоні бойових дій. Лікарська посада, на яку влаштовується випускник, має бути опублікована на Єдиному вебпорталі вакансій у закладах охорони здоров’я. А в самому медзакладі укомплектованість лікарських посад не повинна перевищувати 75%. Рішення діятиме лише на період воєнного стану.
— Як розцінюєте цю ініціативу? Чи розв’яже вона проблему дефіциту кадрів?
— На мій погляд, запропоновані урядом виплати радикально ситуації не змінять. Бо питання не в грошах. Молодь не йде працювати в село не тому, що там мало платять. Навпаки, лікар у сільській місцевості легко може назбирати 2 тисячі пацієнтів. Бо там немає конкуренції, як у місті. І за людей літнього віку, які переважають у селах, Національна служба здоров’я платить більше. Тобто там гарантовано більший приплив грошей.
Насправді молодь не хоче їхати до села через те, що не бачить там перспектив для себе і для своєї сім’ї. Буває, що керівник громади не проявляє інтересу до медичної сфери, не дбає про розвиток фельдшерсько-акушерських пунктів. Тож виходить так, що ми біжимо проти течії: молодь утікає із села, а ми хочемо такими простими інструментами, як одноразова виплата, розвернути цю тенденцію. Навряд чи це вдасться.
Зрештою, я не розумію отого культу молодого фахівця. У нас нині доволі невелика частка молоді через те, що в 1990-ті — на початку 2000-х була низька народжуваність. Тому молодих лікарів, як і вчителів, маємо мало. Але є люди, для прикладу, 50-ти років, які абсолютно працездатні, компетентні. Чому б їм не запропонувати виплати в разі їхньої згоди працювати в селі?
— Як вважаєте, у зону бойових дій, де високий ризик для життя і здоров’я, молодь також не захоче їхати?
— Триває вже дванадцятий рік війни, четвертий рік — повномасштабної. Як на мене, ті, хто готовий волонтерити та працювати в зоні бойових дій, це вже роблять. Знаю дуже багато таких лікарів. Було б логічно передбачити для них додаткові виплати. Треба втримати тих, хто там вже працює. Бо залучити нових буде дуже важко.
