Головне питання: чи на часі такі виступи? Одні кажуть, що так. Мовляв, не можна мовчати, коли влада війною прикриває корупцію, треба висловлювати протест проти антидемократичних дій керівної верхівки. Притім прихильники демонстрацій наголошують, що небайдуже до долі країни суспільство — це ознака здорової нації та шанс на світле майбутнє.
З другого боку, багато хто вважає, що нині найважливіше завдання — дати відсіч зовнішньому ворогові, а з внутрішнім можна розібратися пізніше. “Фронт — головне, — заявляють противники масових акцій протесту. — Не втримаємо його — не буде сенсу говорити про корупцію. Корупція у тилу реально вбиває. Усі, хто це робить, незалежно від посад, є ворогами України. Але люди при посадах, навіть найвищих, та структури влади — категорія змінна, а Україна — категорія постійна і вічна”. Тож чи варто відкладати боротьбу з корупцією на час після війни?
— Ні, не варто, — каже голова комітету Верховної Ради з питань свободи слова Ярослав Юрчишин. — Тому що корупція в тилу — це зменшення ресурсів, які можна спрямувати на оборону, це зрив мобілізаційних процесів через схеми, які дозволяють тим, хто, за всіма показниками, може служити, уникати обов’язку захисту держави. Якщо влада порушує суспільний договір і замість боротьби з корупцією наступає на незалежність антикорупційних органів, то, безперечно, доцільно виходити на акції протесту.
Хотів би звернути увагу критиків на те, що під час протестних заходів серед учасників було дуже багато ветеранів, військових, які перебувають у відпустці (адже військовослужбовці під час виконання обов’язків не мають права виходити на акції протесту). Водночас було дуже багато звернень із фронту — захисники підтримували те, що треба викорінювати корупцію в тилу і продовжувати реформу. Зрештою, ми розуміємо: якщо Україна не боротиметься з корупцією, то західні партнери скорочуватимуть нам фінансову допомогу, а отже, доведеться більше внутрішніх ресурсів спрямовувати не на оборону, а на інші важливі потреби.
— Казати, що акції протесту не на часі, неправильно, — додає військовослужбовець ЗСУ Сергій Пархоменко. — Але в умовах війни питання контролю влади й боротьби з такими явищами, як корупція, лягає на плечі безпосередньо тих, хто не залучений до Сил оборони України. Завдання військових — тримати фронт, тому ми, на жаль, не можемо долучатися до акцій протесту. Ми можемо лише висловити свою позицію.
Нинішні акції — це не лише про антикорупцію, а й про намагання дати відсіч російській агентурі. Корупціонери і російські “консерви” дуже часто працюють у тандемі. Скандальні зміни до закону про антикорупційні органи — це справа рук людей, афілійованих зі спецслужбами РФ та президентом-втікачем Януковичем. Мова про групу Портнова (Бужанського і Ко), Льовочкіна, Бойка та інших. Закон про НАБУ і САП має на меті не лише врятувати топкорупціонерів, а й посварити Україну з ключовими союзниками на Заході. Кому це вигідно? Безперечно, Росії, і це гра Кремля.
— Корупція істотно знижує наші шанси цю війну виграти, — певен громадський діяч, голова аналітично-адвокаційної організації “Центр спільних дій” Олег Рибачук. — Вона — одна з основних перешкод для нашої підтримки з-за кордону. Якби українці не відреагували на скандал, що виник через дуже дивні й маніпулятивні кроки влади, яка, можна скакзати, перекреслила десять останніх років нашого шляху до Європейського Союзу, то це було б дорогим подарунком Путіну. Ми ж розуміємо, що із втратою європейських перспектив Україна опинилася б у “сірій зоні”. А “сіра зона” — це не нейтралітет чи баланс, це — простір впливу Росії. Влада цинічно розраховувала, що українське суспільство “проковтне” скандальні зміни до закону, що міжнародна спільнота заплющить на них очі. Бо війна. Але так не сталося.
— Зрозуміло, що ми не просто воюємо за збереження державності, — каже політичний експерт Ярослав Макітра. — Для нас насамперед важливо, якою буде держава. Тому викорінювати корупцію та інші негативні явища треба. Інша річ, у яких формах доцільно висловлювати свою позицію. Масові акції протесту насправді становлять дуже багато загроз. По-перше, це ризик для життя і здоров’я людей, які виходять на мітинги. Адже лунають повітряні тривоги, тривають обстріли, не дай Боже, якісь теракти. По-друге, виступи проти влади активно використовують росіяни у своїх інформаційних кампаніях. По-третє, такі ситуації негативно впливають на імідж України за кордоном, що може позначитися і на нашій підтримці від західних партнерів. Урешті-решт, проблема в тому, що протести можуть перетнути червону лінію і вийти з-під контролю.
— У чому бачите небезпеку протистояння між суспільством і владою під час війни?
● Я. Юрчишин:
— Я б не сказав, що тут ідеться про протистояння. Це радше механізм контролю суспільства над владою. У демократичних державах він є обов’язковим атрибутом. Якби був мирний час, то суспільство просто переобрало б владу. А що через воєнний стан ми не можемо цього зробити, то іншим способом висловлюємо свою позицію, дотримуючи всіх правил проведення мирної акції протесту.
● С. Пархоменко:
— Безперечно, беручи участь у мітингах, завжди варто пам’ятати про безпеку. Заходи повинні відбуватися в суто мирному руслі. Варто уникати провокацій і радикалізації протесту, щоб не дійшло до непоправних наслідків. Кремль за будь-яких обставин намагатиметься розхитувати ситуацію. Це фішка росіян: вони завжди силкуються провокувати розкол і громадянське протистояння. Тому ще раз наголошую: суспільство має не допустити перетворення протесту на неконтрольоване вуличне протистояння, бо ворог неодмінно спробує цим скористатися.
● О. Рибачук:
— Я був на кількох мітингах біля театру імені Франка у Києві. Хочу сказати, що люди, які вийшли на протести, чудово усвідомлюють загрози для держави — вони про це писали на своїх картонних плакатах. Це прихильники незалежності України, її європейського вибору. На них Росія, яка воліє розхитати ситуацію чи отримати якісь дивіденди, не може розраховувати.
● Я. Макітра:
— Насправді в суспільстві багато різних думок і настроїв. Далеко не всі вони стосуються корупції. Підхопити протести можуть люди з іншими гаслами та питаннями — про мобілізацію, про те, як завершити цю війну, чи про те, хто з політиків кращий. І якщо українське суспільство не делегуватиме вирішення питань війни військово-політичному керівництву, а братиме їх на себе, то ми можемо мати дуже серйозні проблеми. Бо непокора суспільства в питаннях війни, що виявляється у формі вуличних протестів, безпосередньо впливатиме на фронт, а отже, і на результат бойових дій. Як історичний приклад можемо взяти Німеччину часів Першої світової — внутрішній розбрат і безвихідь на фронті призвели до поразки німців у війні. Хоч на той час Німеччина тримала під контролем захоплені території, а на її землях узагалі не було іноземних військ.
Мене нині дивує, що деякі люди побачили, що в нас є громадянське суспільство, здатне протестувати. А хтось сумнівався у тому, що в Україні є громадянське суспільство? Люди добрі, та ми воюємо вже одинадцять років. З машиною, яка, здавалося б, мала просто все змести. У нас є молодь, яка в 17 років отримує орден Свободи, на жаль, посмертно, маю на увазі двох підлітків із Бердянська — Тіграна Оганнісяна й Микиту Ханганова. Про що ми говоримо? Нам потрібен був картонковий протест, щоб самим собі довести, що ми діяли як суспільство? Усе в нас гаразд із розумінням процесів, що відбуваються. Нам лише треба добре думати над тим, як діяти в ситуації, коли влада робить так, як вважає за потрібне, не питаючи в суспільства.
