Танцювальний гурток у Городнянському центрі надання соціальних послуг діє вже чотири роки, пережив випробування карантином та окупацією і став справжньою відрадою для невтомних городнянок.
“У шкільні роки я займалася бальними і народними танцями, тож погодилася очолити колектив і проводити заняття, — розповідає 66-річна Наталія Бурась. — Коли не можна було збиратися у приміщенні у розпалі пандемії, то ходили на стадіон чи на берег річки. Також після окупації збиралися спершу на вулиці”.
Городня — містечко неподалік кордону з Росією. Воно було під окупацією понад місяць. Сьогодні танці для учасниць колективу — це спосіб боротися зі стресом, відвернути думки від щоденних труднощів та підтримувати як фізичне, так і психічне здоров’я.
“Спершу був танець “Микола” і вальс, — додає Наталія Бурась. — Тепер виконуємо карапет і грецький танець сиртакі, вивчаємо рухи гуцульського та італійського танців”.
Жінки кажуть: раніше не признавалися, що займаються танцями, навіть найріднішим — соромилися. “А донька, як дізналася, каже: “Я тобою пишаюся”, — розповідає пані Наталя. — Онука розказала про мене всім на роботі. То мені було так приємно”.
У 2019 році городнянські танцівниці поїхали на свій перший конкурс до Києва і посіли там перше місце.
“Грошей на костюми не було, а на конкурсі ми мали танцювати вальс, — розповідає пані Наталя. — Що робити? Дівчата наші познаходили тюлі на секонді, і друзі пошили нам дуже стильні костюми. Досі згадуємо той виступ — це було справді красиво”.
Танці допомагають учасницям побороти хвороби і пережити всілякі життєві труднощі.
“Адаптовую танці до нашого віку і стану здоров’я, — розповідає пані Наталя. — Помітила, що дівчата спершу не могли виконати ті чи ті рухи, але після кількох занять їм уже все вдавалося. Танці об’єднують нас, це дуже важливо у такий непростий час. У когось онук на війні, у мене донька в Харкові залишилася без житла через обстріли. У всіх негараздах ми одна одну підтримуємо”.
Танцівниці мріють про нові конкурси. Але вже після перемоги.
