36-річна Юлія Дядченко із 9-річним сином Романом проживають у прихистку для внутрішньо переміщених осіб у селі Мостище, що на Прикарпатті. До повномасштабного вторгнення мешкали на Харківщині.
Якось чоловік Юлії придбав на ринку безпородне цуценя. Назвали Джеком. “Від перших днів він був добрий, грайливий, з Ромчиком скрізь бігав, грався, гуляв у дворі”, — розповідає жінка. Майже чотири роки Дядченки і Джек були нерозлучні. Та все змінила велика війна.
До речі, за місяць до повномасштабного вторгнення Джек, наче щось передчуваючи, залазив зверху на свою будку, повертався у бік Бєлгорода та сильно і довго вив. “Як оте все почалося, то, зізнаюся, я не вірила, що це надовго, — сумно мовить пані Юлія. — Коли бахкало, ми з сестрою і сином ховалися у погріб. У хаті диван приставили до вікна, щоби нас, як шиби розлетяться, осколками не поранило. Так і жили якийсь час”.
31 березня 2022 року під час чергового обстрілу Дядченки почули сильний вибух. Мерщій заскочили у погріб. А як вийшли, то побачили вщент знищену огорожу, хату без даху й вікон. Джека на подвір’ї не було. Ромчик виглядав песика на всіх вулицях, шукав у полі, але марно. Потім колишній чоловік Юлії вивіз жінку із сином до Харкова. Вона попросила сусідів: якщо пес повернеться, аби годували його, залишила їм крупи і м’яса. З Харкова родина поїхала на захід України. Увесь цей час малий Ромчик дуже сумував за псом, часто бачив його уві сні. А Юля признається: думала, що собака загинув під час обстрілів.
Та одного разу побачила у соцмережі дописи й відео про знайдених тварин. На одному з них був песик, схожий на Джека. Юля зателефонувала зооволонтерам і попросила показати собаку по відеозв’язку. Щойно він почув голос господині, став махати хвостом, радіти й скакати. Так, це був Джек! На жаль, тоді забрати собаку Дядченки не мали куди, бо жили у приміщенні дитсадка. Тож якийсь час він ще був у притулку. А коли родину переселили у прихисток для ВПО, собаку привезли господарям. За дві доби пес проїхав через усю країну понад 1100 кілометрів. “Коли його побачила, затремтіли руки, ноги, голос. Ми з сином обняли Джека і всі разом... плакали”, — згадує пані Юлія. Уночі жінка не спала: гладила пса, заспокоювала і говорила з ним.
Нині Джек і його господарі — нерозлийвода. Ромчик на кожній перерві під час онлайн-навчання поспішає до свого улюбленця, який живе у будці на обійсті прихистку. “Нам тут добре, але дуже хочемо додому. Вірю, що незабаром настане перемога й ми повернемося у рідну Прудянку. Але завжди пам’ятатимемо всіх добрих людей, які допомогли нам зустрітися з Джеком”, — каже насамкінець Юлія Дядченко.
