“Ви подивіться: літр мінералки коштує більше, ніж літр домашнього молока”. “У нас беруть за копійки, а в магазинах продають за 50 — 70 гривень”. “Держава не дбає про тих, хто тримає худобу”. Обуренню селян, які готові постачати коров’яче молоко виробникам, не має меж. Одні бідкаються, що нікому його здати. Інші нарікають, що закупівельники ставлять дуже низькі ціни.
Біля худоби треба цілий рік натрудитися, сіна на зиму заготовити, корми купити, скаржаться люди, а молоко доводиться віддавати фактично задарма. Раніше у селах тримали по дві-три корови, а нині стайні опустіли. На 120 дворів може бути сім голів. Старі люди вмирають, а молодь зазвичай не хоче тримати корів, бо праця важка, а прибутку — мало.
“Тримаємо п’ять корів і бичка, — розповідає 52-річна Людмила Брикун зі села Базилівка на Сумщині. — Звикли працювати, але, самі розумієте, біля корів ти — як прив’язаний. Оце ціле літо в такому режимі — вижени на пасовище, прижени, видій, нагодуй, напій, знову вижени. Крутишся від ранку до ночі. Молоко здаємо. Приїжджають машини з двох різних заводів. Платять по 9 гривень за літр. Обіцяли, що з першого вересня буде по 10. А в Чернігівській області вже по 11 гривень дають і у Бахмачі, що за 70 кілометрів від нас, — по 11. Маємо свій трактор. І косарку, і гребку, і прес. Техніка потребує пального, а воно он яке дороге. Та й постійно її ремонтуй, запчастини купуй. Сіно на зиму заготовляємо самостійно, але траву треба вчасно викосити. Цього року дуже важко було зібрати, бо дощі часто йшли. Тепер, хоч корови й пасуться, ми їх все одно постійно годуємо. Кожного дня даємо дерть (подрібнене зерно, яке використовують як корм для сільськогосподарських тварин. — Авт.). І кукурудзу возимо на корморізку, перекручуємо на силос. Молока багато не буде, якщо корову лише випасати. Треба її підгодовувати. Багато хто думає, що корова пасеться і що ми маємо дармове молоко. Та ніколи воно дармове не буває”.
Найближчий ринок, де можна було би продати молоко, — за 40 кілометрів, у Конотопі, каже наша співрозмовниця. “Але дороги доброї немає, — зазначає вона. — Нема сенсу товктися туди. Та й треба транспорт, щоб довезти. Тому здаємо молоко на бочку. Корови люди держать, а масла, сметани жаліють для себе залишити. Бо треба грошей. Пенсії, зарплати малі, а так — бодай щось”. Пані Людмила зауважує, що і людей, і корів у селі дедалі менше. “У Базилівці — до 30 хат. Люди повмирали, городи бур’янами позаростали. На цей момент у чергу ходить 16 корів. Дехто тримає худобу вдома й випасає на покинутих сусідських городах. А ще років десять тому в нашому селі було 93 корови. Переважно худобу тримають пенсіонери — і у 72, і у 75 років. Старші люди в нас такі, що й молоді за ними не вженуться”.
“У нас закупівельники беруть молоко по 8 гривень за літр, — розповідає 63-річна Люба Чижук з Новоолександрівки Кіровоградської області. — Є дівчата, які здають. А більшість продає односельцям. Тоді ціна — 20 гривень за літр. На базарі дорожче — 35 гривень. Але нема чим везти — до найближчого містечка 15 кілометрів. Автобус їздить раз на тиждень.
Років тридцять тому в Новоолександрівці було понад 200 корів. Тепер лишилося сім на все село (жилих дворів у нас приблизно 120). Люди не хочуть тримати корову, бо прибутку мало. Ми і сіно купуємо, якщо бракує, і сухий жом на зиму. Мішок жому 25 кілограмів коштує 400 гривень. Його на тиждень вистачає. Хочемо вже корову продати, бо важко. Пораємося удвох із невісткою. Сина до війська забрали, чоловік вже здоров’я не має”.
В Іванівці на Житомирщині виробники закуповують молоко по 9 гривень за літр. “У нашому селі лише чотири корови, а населення десь за півтори тисячі, — розповідає 35-річний Михайло Маковецький. — Людям невигідно тримати худобу. Бо багато труда треба приложити. Встати о 7-й ранку, почистити стайню, видоїти корову, вивести на пашу. З роботи приходиш після 19-ї — те саме. А ще гроші на ліки, щоби глистів не було, щоб метелицю прогнати. І корми дорогі. Я, наприклад, кукурудзу купую оптом — по 4,50 — 5 гривень за кілограм. А тюк сіна вагою 15 кілограмів — по 80 — 100 гривень. На зиму на одну корову треба дві тонни сіна. От і порахуйте, скільки то виходить. Люди переважно продають молоко своїм у селі — за трилітрову банку беруть 50 гривень. Або збувають на базарі — по 30 гривень за літр”.
“Це справді дуже прикро, що молоко в селян закуповують за такими низькими цінами, — каже 38-річна Анна Яковлюк із села Пороги, що на Івано-Франківщині. — У нас проблема ще й у тому, що люди готові здавати молоко, але нема кому. Я вже телефонувала до місцевого молокозаводу — питала, чи можуть приїжджати. Кажуть, що має бути мінімум дві тонни. Але це дуже багато, стільки наші мешканці не зберуть, у нас на сьогодні 80 дійних корів. Зверталася до приватних сироварень — може б вони забирали. Відповіли, що приїжджатимуть, якщо буде щонайменше 200 літрів молока. Вони у фермерів беруть по 11 гривень за літр, нам обіцяли платити по 13 гривень. Вважаю, що це також мало, але хай би вже так.
Є господині, як я, наприклад, які тримають худобу й ходять на роботу. Тож часу немає, щоб самостійно виробляти сири та продавати посередникам чи возити на базар. Найближче нам їхати до Івано-Франківська, що за 60 кілометрів, але й там треба тривалий час постояти, щоб продати молочну продукцію, і місце платне. Простіше було би реалізувати молоко безпосередньо закупівельникам”. Колись були молочарні — люди здавали молоко й щомісяця отримували гроші, за які могли купити худобі корми, згадує Анна.
“Корова сама на себе заробляла, — каже наша співрозмовниця. — А тепер багато грошей витрачаємо. Треба трактористові заплатити за те, щоби сіно скосив, — цього року 70 гривень за сотку брали. А якщо звичайними косами старші чоловіки косять, то беруть 75 — 80 гривень за сотку. Так, наробитися біля корови треба добряче. Шкода, що в нас працю селян не цінують”.
