На її рахунку чимало хітів. Мої улюблені — “Ти найкраща з людей” і “На фоні Париж”. Тепер же Олена Тополя (багато хто пам’ятає співачку ще під псевдо Alyosha) потішила шанувальників новим треком “Пекло”, що вже набрав на ютубі майже 100 тисяч переглядів. Не дивно, що на цій хвилі співачка вирушила у великий тур.
— Олено, не секрет, що тривалі гастролі — це не спринт, а марафон. Ви навчилися правильно розподіляти сили та енергію?
— А цього ніколи не навчишся. (Усміхається). Просто збираєш себе докупи та морально готуєшся, оскільки це зовсім інший сценарій життя. Знаєте, якщо в спортсменів йдуть тренування, потім — відпочинок, далі — змагання, то тут змагання тривають сімнадцять днів підряд. Як вам такий забіг?! Проте, якщо психологічно ти до такого готовий, то все цілком можливо, й дуже навіть непогано проходить.
— Цікаво, після виступу, коли ви переповнені емоціями й адреналіном, вам швидко вдається заснути?
— Після концерту настрій завжди піднесений. І тебе ще довго потім “ковбасить”. (Усміхається). Думаю, йде три години, якщо не чотири, щоб ту енергію розігнати. Це — точно!
— А як великі навантаження позначаються на голосі? За роки кар’єри вам, мабуть, доводилося звертатися до фоніатра...
— Звісно. Причому я не тільки зверталася до фоніатра, а й мала операцію на зв’язках. У 2018 році після зимового туру, коли ми відпрацювали п’ятнадцять концертів підряд у холодних залах, у мене виникли поліпи. Тож довелося їх вирізати, оскільки я просто не могла говорити. Потім була дуже складна реабілітація. Насамперед — складна психологічно, бо голос не звучав так, як я хочу. І змиритися з цим було дуже й дуже важко.
— Коли почалася повномасштабна війна, ви з дітьми виїхали до Сполучених Штатів. А могли б залишитися там на постійно?
— Ні, ні, ні. Абсолютно. Америка — це точно не моя країна. Я не поділяю їхнього стилю життя, політики, рівня освіти й усього решта. За той час, що там жила, я дуже багато побачила. Це справді не моє... Мені добре там, де народилася. Інша річ, що я не знаю, які плани у Творця. Може, кудись ще й переїду з України. У будь-якому разі це має бути якась країна, де більше природи, відкритого неба, простору і можливостей пізнавати себе. Маю на увазі — духовно.
— Росія майже щодня й щоночі атакує Запоріжжя. У вас там залишився хтось із рідних?
— Звісно. І не тільки у Запоріжжі, а й на окупованій території. Мої рідні — в селі Балка, біля Дніпрорудного, в самому Дніпрорудному, в Зеленому Гаю. Слава Богу — живі. Звісно, їм дуже важко. Непросто. Але (зітхає) якщо сприймати життя — і своє, й інших — як духовний розвиток, то стає зрозумілою першопричина, чому ми тут і чому проходимо такі випробування, страждання. Ми — зростаємо.
І я пишаюся нашою країною, нашою нацією. Уже сотні років — не менш як триста — українці зростають. Цей дух намагаються зламати, тому що він дійсно дуже сильний. Хоч ми й маємо у менталітеті, нашому спільному характері риси, які хотілося б пропрацювати та змінити (наприклад, моя хата скраю, я нічого не знаю), але є ще дуже багато хороших рис та проявів, якими можна пишатися. Пишатися і ніколи не змінювати.
— Скільки часу знадобилося на відновлення вашої квартири у Києві, що, як відомо, постраждала під час “прильоту”?
— Це сталося 23 червня. Отже, давайте рахувати: червень, липень, серпень, вересень... Спочатку ми зробили головне, а потім ще доробляли те, що не встигли. Адже дітям треба було йти до школи та в садочок... Загалом на відновлення квартири пішло пів року.
— Наступного місяця у вас день народження. Причому — ювілей. Чоловіки сорокаріччя зазвичай не святкують, а жінки?
— Не знаю. У мене така дата буде вперше. (Сміється). Я ще навіть не думала про це. Єдине, що можу сказати точно: того дня я співатиму на концерті.
— А вам не хотілося влаштувати собі вихідний?
— Навіщо? (Усміхається). Знаєте, я не з тих людей, хто яскраво відзначає день народження. Воліла би провести цей день на самоті. Десь на природі. Прочитала би класну книжку. Випила би трав’яний чайок. (Сміється). Подумала би про щось хороше. Обміркувала свої плани. Подякувала б за все, що сталося у моєму житті до того моменту. Або за все, що не сталося. Це така інтимна розмова зі собою.
Інтимна, бо дуже глибинні й відверті речі може зачіпати. Такі, що ми навіть самі собі зазвичай не говоримо, не хочемо в чомусь зізнаватися і щось усвідомлювати. Просто забороняємо. Тобто день народження — це той час, який ти можеш використати, щоб подружитися з якимись своїми неприйняттями чи внутрішніми суперечками, налагодити стосунки із самим собою. Одне слово, навести “там” лад... Проте цього разу я буду на сцені й ділитимусь своїми піснями з людьми.
