Яна Ковальчук живе у Миколаєві. Через постійні атаки ворога вона перебуває в укритті вже четверту добу. Каже, багато часу проводить за читанням Біблії. “Нехай Бог почує всі наші молитви і війна скоро закінчиться перемогою України, — мовить вона. — Біблія допомагає знайти розраду...”
Яна каже, що найважче у підвалі — боротися з холодом. “Тут є теплі ковдри, але коли вночі надворі температура сягає мінус п’яти-семи градусів, вони не дуже рятують, — розповідає жінка. — Вдень ми намагаємося трохи рухатися, щоб зігрітися...”
Буває, що у підвалі чутно зойки та гучний плач — коли хтось дізнається, що їхніх близьких уже немає. “Стараємося заспокоїти тих, хто в розпачі, розрадити...” — каже Яна.
Через поганий інтернет-зв’язок у бомбосховищі ми з Яною не змогли продовжити бесіду.
“ПІДВАЛ НАЧЕ ПАРАЛІЗУЄ ДУХОВНІ СИЛИ”
“6 березня ми із сім’єю втекли з Бучі, — розповідає у своєму фейсбуці Вікторія Куриленко. — Перед тим були три дні без світла, тепла, мобільного зв’язку. Під постійними обстрілами та в очікуванні: прилетить щось сьогодні в наш дім чи ні? За звуком ми вже навчилися визначати, що стріляє (гради, танки чи артилерія), як далеко від нас, пора вже бігти в підвал чи можна посидіти в коридорі за несучою стіною”.
Жінка каже, що підвал “затягує”. “Якщо просидіти в ньому кілька днів в холоді та темноті, то він паралізує духовні та фізичні сили, рішучість тане, страх наростає, стає дедалі важче виходити з укриття, — пише Вікторія. — Деякі наші сусіди з маленькими дітьми сидять у підвалі з першого дня повномасштабної війни. Я ж вирішила, що час втікати. На десятий день війни у нас закінчилося все: продукти, свічки, вода і терпіння...”
Варіант втікати автівкою пара відкинула одразу. “За день до втечі з нашої вулиці намагалася виїхати машиною сім’я, рашисти її просто розстріляли — маму і чотирирічну дитину. В нашому будинку залишилася лікарка — вона надавала їм медичну допомогу, бо до нас не їздять ні “швидкі”, ні пожежні. Ми ж вирушили пішки на Ірпінь вздовж залізничної колії. У полі потрапили під перший обстріл. Чоловік сказав потім, що чув, як пролетіла куля...”
Найстрашніше сім’ї було біля входу до Ірпінського парку. “Снаряд розірвався буквально поряд з багатоповерхівками, посипалося скло, а ми просто впали на землю і прикрили руками голову, — ділиться Вікторія. — Останній ривок був по розбитому мосту до нашого блокпоста, за яким чекали евакуаційні автобуси. Тут ми бігли під кулеметними обстрілами. В автобусі їхали лежачи у проході між сидіннями, бо довкруг усе вибухало. Ніколи не думала, що найбільшою цінністю для мене буде тиша.
...Через кілька годин після втечі у наш дім потрапив снаряд. Та там досі залишаються люди — без світла, тепла, їжі, води...”
“У ПІДВАЛАХ ПЛЕТУТЬ МАСКУВАЛЬНІ СІТКИ ДЛЯ АРМІЇ”
Про життя в укритті нам розповіла також киянка Анна Суряднова. “У підвалі ми проводимо всі ночі від початку повномасштабної війни, а також і вдень — під час повітряної тривоги. Щоб підтримувати дух, співаємо. “Гуцулку Ксеню”, “Ой у вишневому саду”, “Чорнобривці”... Завершуємо обов’язково виконанням гімну України. Опісля на душі стає спокійніше”, — каже вона.
Інша жителька столиці, Оксана Шеремет, розповідає, що в укритті займається арттерапією з дітьми. “Я викладачка живопису і композиції у київській дитячій школі мистецтв, — каже жінка. — З психологами вивчала основи арттерапії, тож, аби допомогти дітям в укритті почуватись спокійніше, ми разом малюємо, ліпимо з пластиліну, робимо аплікації”.
Оксана розповідає, що більшість людей приходять до укриття ввечері й сидять до ранку. “Ми ховаємося у підвалі київської школи на Оболоні, — каже вона. — Ввечері нас збирається близько 70 осіб. — Атмосфера в укритті дуже дружня. Ніхто не свариться, всі допомагають одне одному. Якщо якась мама пішла додому,
ми можемо приглянути за її дітьми”.
В укриттях столиці люди плетуть маскувальні сітки для військових. У підвалі однієї з київських шкіл за цим заняттям об’єдналися викладачі, діти та літні люди.
“МОМЕНТАМИ ЗДАВАЛОСЬ, ЩО МИ НЕ В УКРИТТІ, А В ДИТЯЧОМУ ТАБОРІ”
“Коли почалися обстріли Харкова, ми разом з іншими студентами, які залишилися в місті, більшу частину доби проводили в укритті, — розповідає 20-річна студентка ХНУ імені Каразіна Дарина Мілова. — Бомбосховище організували у підвальному приміщенні гуртожитку. Загалом тут ховалося близько ста людей. Комендант гуртожитку домовився з волонтерами, які у перервах між бомбардуванням привозили нам гарячу їжу”.
Дарина каже, що в її укритті було багато людей, які мають сім’ї у Києві, Донецьку, Херсоні. “Новини моніторили 24/7. Коли з’являлися неприємні звістки, атмосфера ставала напруженою. Утім ніхто не залишився наодинці зі своїми страхами, — каже Дарина. — Ми багато говорили одне з одним. Кожен старався як міг відвернути увагу від поганого. Були дівчата, які в’язали, хтось грав у настільні ігри. Моментами здавалось, що ми в якомусь дитячому таборі. Багато веселилися, жартували і сміялися. Аж доки знову не чули віддалені та тривожні звуки вибухів. Наставала напружена тиша...”
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також про те, як церкви та монастирі підтримують біженців
