...Сьогодні вуличний скрипаль Олег дав для маріупольців мініконцерт. Від ніжно-щемливої музики слухачі заплющують очі, мистецтво бодай трішки знеболює душевні рани... Знайомлюся з адміністраторкою центру “ЯМаріуполь” у Львові. “У ніч на 17 березня біля дверей мого будинку впав снаряд”, — розпочинає розповідь 20-річна Оксана Михайлишин.
“Ми з мамою вже подумки прощалися з життям, — веде далі жінка. — Після цього вирішили виїжджати з міста. Дві доби простояли в черзі по бензин... Ми пройшли 26 “денеерівських” та російських блокпостів, було страшно. Але нам вдалося врятуватись”.
Тепер Оксана у Львові допомагає своїм землякам. Разом з нею — ще 20 працівників (вихователі, юристка, рекрутерка, психологиня, лікарка...), також з Маріуполя. “У нас зареєструвалось близько трьох тисяч маріупольців, — розповідає Оксана. — Двічі на місяць ми видаємо їм продуктові набори, щомісяця — засоби особистої гігієни. Фінансово нам допомагають маріупольська міськрада й донори”.
“У нас зареєстровано понад 600 діток, для народжених цього року видаємо бебі-бокс і сертифікати на 16 тисяч гривень, — додає Юлія Григор, керівниця центру. — Тепер формуємо комплекти зимового одягу для дітей, а ще готуємо теплі ковдри, подушки...”
На дивані розмовляють дві жінки років тридцяти. Вони чекають на своїх діток, які зараз на занятті з вихователькою створюють осінній віночок. “Моїй донечці — чотири з половиною роки, вона активна і творча, в Маріуполі займалася бальними танцями, співом. Тож їй заняття в цьому центрі дуже до душі”, — ділиться Олена.
Вони з донькою виїхали з рідного міста на другий день після початку бомбардувань. “Але мій 40-річний брат лишився, сподівався на краще, тепер же, аби виїхати, мусить пройти російську фільтрацію”, — каже Олена.
“А нас з Маріуполя наприкінці березня вивозив поліцейський на прізвище Яновський, недавно його звільнили з російського полону, — долучається до розмови Тетяна, яка чекає на восьмирічну донечку. — Мій чоловік також поліцейський, тепер служить на Донеччині...” Вони давно не бачились, тож в очах пані Тетяни на згадку чоловіка бринять сльози.
Жінки розповідають, як облаштувались. Кажуть, у Львові добре, хоч є і неприємні моменти. “Мою доньку цькують у класі, називають росіянкою за те, що погано володіє українською”, — ділиться Тетяна. “А до мене на вулиці якось підійшла якась жінка й зробила зауваження, аби я зі своєю дитиною розмовляла українською”, — додає Олена.
Мою доньку цькують у класі, називають росіянкою за те, що погано володіє українською.
У цей час до столика, за яким приймає соціальна працівниця Людмила, підходить відвідувачка. Це — Наталія, вона отримує канцелярське приладдя для доньки — десятикласниці. “Моя старша донька влаштувалась у Львові на роботу за фахом — вона архітекторка, — ділиться. — А я дистанційно працюю далі на “Маріупольтепломережі” — у моєму віданні документація за попередній період”.
За сусіднім столом приймає юристка. “Сьогодні було вісім відвідувачів, — розповідає пані Наталія. — Зокрема, приходили люди з питанням, як діяти у разі втрати житла в Маріуполі, щоб зафіксувати цей злочин. Також звертались щодо відновлення втрачених документів, а ще — через трудовий спір”. Як пояснює юристка, йдеться про доволі поширену ситуацію: виїхавши з Маріуполя, людина не хоче звільнятися з підприємства, аби вберегти робоче місце, тоді як нова влада наполягає на звільненні за згодою сторін...
До приміщення заходить жінка з 10-місячною донечкою. Поки її дев’ятирічна донька бавиться з іншими дітьми в хованки, ми бесідуємо. “Маріуполь бомбили щосекунди. Одного разу ми мало не загинули — бомба влучила в сусідній під’їзд, — зітхає Катерина. — Тож у березні з родиною виїхали до Німеччини. Утім там було дуже важко, сім’ям із дітьми й тваринами (а ми забрали із собою собаку й кота) не хочуть здавати житло. Роботу без знання німецької не знайдеш...”
Зрештою жінка разом з двома донечками повернулась до України, у Львові на них чекав чоловік. У центрі “ЯМаріуполь” їм дали манежик та ходунки для меншої донечки, старша тут часто бере участь у різних заходах та заняттях.
...Цього вечора дітвора з Маріуполя пише листи Святому Миколаю. “Хочу щит і меч, як у воїна”, — каже восьмирічний Гєра. А Софійка, яка на пальчиках показує, що їй три рочки, просить у святого іграшковий набір лікаря: “Буду лікувати своїх ляльок”.
Маріупольці вірять, що зможуть повернутися у рідне місто. “Маріуполь завжди в нашому серці”, — зі сльозами мовить Катерина.
Нехай їхня і наша мрія — про перемогу України — якомога швидше стане реальністю.
