За хати і квартири у прифронтових районах правлять такі ціни, що можуть “з’їсти” бойові. “За оренду житла доводиться платити більше, ніж в елітних регіонах України, — констатує командир підрозділу БпЛА Ігор Луценко. — Куди тут Львову та Києву! Просять 20, 30 і навіть 40 тисяч гривень за звичайну сільську хату, де немає води, де ніхто не жив (мабуть, гидував) роками. І це, на жаль, норма... Військових женуть як прокажених, з них луплять три ціни — і вони терплять”.
— Це правда, — зазначає командир відділення розвідки та коригування ударних безпілотних авіаційних комплексів Ігор Криворучко. — У період, коли ми виконували завдання у зоні бойових дій, нам доводилося самостійно орендувати будинок. Платили 28 тисяч гривень на місяць. Це було в Яцьківці Краматорського району на Донеччині.
У солдатів вибір невеликий: жити в наметі десь у лісі, яким їх може забезпечити держава, або у напівзруйнованому будинку поблизу зони бойових дій, який їм може надати у розпорядження місцева влада. Альтернатива — орендувати житло за свої гроші. Чому солдати готові платити? Бо коли вони повертаються із позицій, то хочуть піти у душ, випрати одяг, зварити собі їсти, урешті-решт, відпочити. Якщо поселяєшся в якійсь напівзруйнованій хаті, то замість того, щоб після виходу з позицій відпочити і почистити зброю, ти змушений шукати, де можна було б помитися, куди занести прати одяг, де поїсти гарячої страви.
Зауважу, що коли тебе виводять із зони бойових дій і ти не підпадаєш під бойове розпорядження, у тебе залишається гола зарплата — близько 25 тисяч гривень. І ця зарплата не перекриває усіх потреб. Бо ти мусиш платити за найменші здобутки цивілізації. Виходить так, що військові спочатку на нулі заробляють, ризикуючи життям, а потім усі зароблені гроші витрачають на оренду квартири, на борщ у кафе чи на душ у якомусь спортзалі. Це абсолютно ненормальна ситуація.
— До 2023 року я не стикався з такою проблемою, як оренда, взагалі, — додає військовослужбовець ЗСУ Сергій Пархоменко. — Завжди знаходилися безплатні варіанти — люди щиро допомагали. Але коли підрозділ переїхав у Донецьку область, ситуація змінилася — житла не було, шукали його за гроші. Наприкінці 2022-го — на початку 2023 року у Слов’янську, Краматорську, Костянтинівці помешкання можна було орендувати за різними цінами — 6000, 7000, іноді 12 000 гривень. Тепер ми також працюємо на Донеччині. Тут двокімнатну квартиру можна знайти за 3000 — 6000 гривень, і це небагато. А от з будинками значно складніше — просять від 20 тисяч гривень плюс вартість компослуг. Щоправда, за таку ціну (20 000) є і вода, і світло.
Однак не скрізь так. Завжди можна знайти адекватних господарів. Наголошую: є люди, які давали нам житло безплатно. Причому хороше житло. І на Донеччині так було, і на Харківщині. Але трапляється чимало так званих сепарів і ждунів, які ставлять непомірні ціни навіть за халупи! Вони не думають про те, що якщо прийдуть “рускіє братушкі”, то доведеться віддати ті халупи за безцінь.
Знаю про випадки (такі були і на Донеччині, і на Сумщині), коли військовим відмовляли в поселенні. Причини називали різні. Або господар — адепт “руского міра”. Або власники житла боялися, що коли в хаті житимуть військові, то туди прилетить. Траплялося і таке, що деякі військовослужбовці з безвідповідальними командирами лишали в хаті безлад, після чого господарі не хотіли давати житло військовим.
— Так, є патріоти, котрі задармо селять до себе, — зазначає Ігор Луценко. — Є місцеві громади, котрі організовано допомагають військовослужбовцям із розміщенням. Але це радше винятки. Загалом держава і місцеве самоврядування такі питання фронтовиків ігнорують. Не приділяє належної уваги цій проблемі і військова вертикаль. Якщо є воля командира військової частини, то він щось намагається зробити. Та загалом статути армії такого обов’язку не передбачають. Проблеми з поселенням змушені розв’язувати самі солдати.
Додам, що в нинішніх умовах старі статути вже не актуальні. Колишня система передбачала, що військові житимуть централізовано — наприклад, у будівлях дитсадків, шкіл чи інших державних закладів. Але з розвитком далекобійних засобів ураження ця відстала практика коштувала українському народові тисяч втрачених життів, а бюджету — мільярдів компенсації сім’ям загиблих. Тому треба розосереджуватися, жити групами. Це вимога нинішніх умов війни, а не примха. Та начальство військових частин не сприяє миттєвому розселенню особового складу. Небагато командирів переймаються цим, коли мають купу інших завдань. Разом з тим мільйони квадратних метрів житла, можливо, стоять десь вільні поряд. Їх ніхто і не думає передавати військовим. Це квартири та будинки тих, хто втік до росіян або виїхав за кордон. Їх чіпати не можна! Тільки-но хтось із військових займає таке житло, тут же з подивом дізнається, що в цій місцевості є поліція, яка охороняє “священну” приватну власність.
— Як, на вашу думку, варто було б розв’язувати цю проблему?
● І. Луценко:
— Насправді законодавча база для забезпечення житлом є, просто її ніхто не хоче використовувати. Закон “Про правовий режим воєнного стану” передбачає таку річ, як квартирна повинність. Усіх громадян України можна зобов’язати розміщати у себе військовослужбовців. Цей закон, якщо його застосовувати, розв’яже проблему квартирування раз і назавжди. Просто начальники всіх рівнів не хочуть брати на себе відповідальність і вигадують байки про недостатні механізми для реалізації положень законодавства.
● С. Пархоменко:
— Згідно із законом, військові мають право взяти у користування будь-яке житло, господарі повинні належним чином оформити договір оренди, а держава — компенсувати їм вартість такої оренди. Однак на практиці такі правила не працюють. Водночас під закон не підведено відповідних підзаконних актів, що також ускладнює ситуацію. Доки не буде нормальної нормативної бази, годі чекати на зміну ситуації. Крім того, нині немає грошей в бюджеті для того, щоб покривати витрати на оренду. Хоча, наприклад, раніше контрактникам компенсували винайм житла.
