Ігор Копиченко (ім’я та прізвище з міркувань безпеки змінене) врятував уже сотні людей. Він організував у підвалі однієї із будівель у Запорізькій області стабілізаційно-евакуаційний пункт. Бували дні, коли тут допомогу надавали до сорока пораненим та контуженим. За мужність і героїзм Ігоря Копиченка нагороджено державним орденом “За врятоване життя”.
“Я навчався на військовій кафедрі у Запорізькому медичному університеті, але про військово-польову хірургію читав лише у підручниках, — розповідає пан Ігор. — До повномасштабного вторгнення працював у хірургічному відділенні лікарні. 24 лютого зустрів на робочому місці й далі надавав допомогу людям. Багато хто з колег поїхав, нас залишилось 15 лікарів зі ста.
Невдовзі в місто зайшла російська армія. На щастя, українські захисники зуміли відвоювати населений пункт, тут закріпились наші підрозділи. Але бойові дії не вщухали. Українські військові зазнавали поранень, потрібно було терміново їх рятувати.
“Я не мав сумніву, що це завдання треба взяти на себе, — каже пан Ігор. — Щоб трохи було спокійніше на душі, вивіз у безпечне місце дружину та дітей. А потім разом із кількома колегами облаштував в одній із непримітних будівель так званий польовий шпиталь, де моїм основним завданням стала стабілізація стану травмованих, аби їх можна було евакуювати у найближчий шпиталь чи спеціалізовану лікарню. Адже оперувати без будь-яких комунікацій нереально. Пізніше до нас приєднались бойові медики ЗСУ”.
Чоловік каже: медикаментами лікарів забезпечують волонтери. Воду привозять військові. Електроенергію мають від генератора.
“У перші дні в нас було по кілька десятків поранених, — згадує хірург. — Це були військові та цивільні. Моїм завданням було спиняти кровотечі, обробляти рани й оперативно везти потерпілого далі у медичний заклад”.
За словами співрозмовника, майже всі його пацієнти потрапляють із мінно-вибуховими травмами, контузіями.
“Якось привезли місцеву жительку, яка вийшла скопати город, аж раптом почався масований обстріл із “градів”, — згадує медик. — Їй відірвало ноги до колін. Коли нам привезли поранену, я спинив кровотечу, промив рани, знеболив. Далі жінку повезли у обласний центр, де їй провели ампутацію. Якби наша допомога не була вчасно надана, людина б померла.
Якось привезли місцеву жительку, яка вийшла скопати город, аж раптом почався масований обстріл із “градів”. Їй відірвало ноги до колін.
Привозили військові й двох рибалок, яких обстріляли окупанти. В одного було проникне поранення грудної порожнини. Але кровотечу ми спинили. Чоловік вижив”.
Наразі пан Ігор, який є капітаном запасу, опановує тактичну медицину. Він планує мобілізуватись в одну із фронтових бригад.
“Останнім часом окупанти обстрілюють наше місто ракетами С-300, авіація залітає, руйнує інфраструктуру. Днями дві ракети впали за метр від пам’ятника Шевченкові в центрі Гуляйпілля, — каже він. — І я бачу в цьому певний символізм: якщо Кобзар вистояв, то і ми виживемо та переможемо”.
