Попри випробування війни та зусилля російської пропаганди, довіра українців до державних і соціальних інституцій загалом зростає. Про це свідчать результати опитування Фонду “Демократичні ініціативи” імені Ілька Кучеріва та Центру Разумкова.
— Найбільше за рік баланс довіри зріс до Президента України (+92%), — каже виконавчий директор Фонду “Демократичні ініціативи” імені Ілька Кучеріва Петро Бурковський. — На понад 50% — до ключових державних органів, які нині опікуються захистом держави: МВС (+65%), Національної гвардії (+64%), РНБО (+56%), Національної поліції (+54%), ДБР (+53%), Прикордонної служби (+53%), добровольчих загонів (+52%) та ДСНС (+50%).
— Які інституції мають найвищий рівень довіри?
— ЗСУ зберегли свої позиції: у них найвищий позитивний баланс довіри — 91%. На другому і третьому місцях — ДСНС (82%) та Національна гвардія (81%). Вони потіснили волонтерські організації та Церкву. Високу довіру мають також волонтерські організації (77%), Прикордонна служба (74%) та добровольчі загони (73%).
До рятувальників довіра дещо зросла, оскільки нині діяльність ДСНС очевидна. Українці бачать, як після ворожих атак працівники служби з надзвичайних ситуацій працюють у важких умовах. І демонструють повагу до цих людей — хоробрих, готових до найвищої самопожертви. Те саме стосується нацгвардійців, волонтерів і добровольців.
— Хто і чому, на вашу думку, опинився серед тих, кому довіряють найменше?
— Трійка аутсайдерів не змінилася. Найменшу довіру мають чиновники (-46%), комерційні банки (-37%) та Верховна Рада (-19%). На низьких позиціях також політичні партії (-55%) та суди (-46%).
Чому так? Триває війна, процеси внутрішніх реформ зупинилися. Для багатьох “суд”, “прокуратура” були синонімами “несправедливості”, нічого насправді не змінилося.
Парламент в умовах воєнного стану працює, тобто й далі ухвалює закони. Але його діяльність залишається на задньому плані. Під час війни основний тягар рішень лягає на виконавчу владу, тобто на уряд.
Зрештою, недовіра до парламенту є похідною від дуже високої недовіри до політичних партій. На відміну від волонтерських організацій, політичні партії не можуть впоратися зі своєю роллю представників інтересів громадян. Це було проблемою до війни і залишатиметься проблемою після неї. Попри намагання політичних партій та політичних лідерів репозиціонувати себе як доброчинців, як волонтерів, люди не бачать у цьому щирості, а бачать лише політичну боротьбу.
