Щодня до Чорнобиля вирушають десятки автобусів з туристами не лише з України, але й Польщі, Білорусі, Німеччини, Франції, США і багатьох інших країн світу. За даними Державного агентства України з управління зоною відчуження за останніх 5 років кількість відвідувачів зони відчуження зросла майже удесятеро і продовжує зростати.
Я вирішив дізнатися, який вигляд має Чорнобиль сьогодні і хто туди приїжджає.
Дрескод Чорнобиля
... Усього за півтори години автобусом від столиці розташований КПП "Дитятки". Кожен, хто хоче побувати в Чорнобилі, повинен пройти ретельну перевірку документів на посту, де чергує патрульна поліція і Національна гвардія.
Правоохоронці перевіряють не лише документи, але й оглядають, у що ти вдягнений та взутий.
"Мене не пропускали, бо я у босоніжках, — скаржиться 22-річна киянка. — Запропонували купити туристичне взуття у тутешніх магазинах або ж одягнути бахіли. Я обрала другий варіант".
За правилами, взуття мандрівника має бути закритим, верхній одяг — на довгий рукав, жодних шортів. Обов'язковим є головний убір. Усе це потрібно для того, щоб радіація менше контактувала з оголеними частинами тіла.
Ціни зростають, однак туристів це не спиняє
"Побутує думка, що після виходу британського художнього серіалу про чорнобильську катастрофу, тури до ЧАЕС стали у кілька разів популярнішими. Але це не зовсім так, — розповідає наш гід Віталій Поярков. — За моїми особистими спостереженнями, після виходу серіалу кількість туристів зросла на 15-20%, але аж ніяк не в стільки разів, як часто думають люди. Але от ціни на них стрибнули вгору. Кілька років тому середня вартість одноденного туру до Чорнобиля становила приблизно 600 гривень. Сьогодні ж стартує від 1300 гривень!"
Під час мандрівки знайомлюся із кількома іноземцями. Майкл і Шон — американські архітектори зі штату Вашингтон. Приїхали в Україну спеціально, щоби відвідати Прип'ять.
"Я прочитав статтю про мертве місто, що розташоване в Україні, і захотів побачити, який вигляд вого має після того, як його покинули люди, — каже Майкл. — Я загорівся цією ідеєю й запропонував другу Шону здійснити таку незвичну подорож".
"Коли Майкл запропонував мені скласти компанію у цій подорожі, спершу я відповів, що він божевільний, — додає Шон. — Але згодом подивився документальний фільм про Чорнобильський інцидент й мені захотілося побачити все на власні очі!"
"А ми із товаришем в Україні — по роботі, але коли з'явилось більше вільного часу, відразу вирішили відвідати Чорнобиль, — розповідає француз Філіп. — Нам цікаво подивитись на те, яким було комуністичне минуле, а тут воно гарно збереглось".
Усе своє носіть із собою
Гіди роздали туристам дозиметри, після чого вони пройшли інструктаж: "Нічого не чіпати й тим паче не брати з собою. Пити воду тільки з власних пляшок. Курити лише попередивши гіда, щоб він потім забрав недопалок. Тварин не торкатись".
Часто мандрівники не прислухаються до порад і залишають після себе сміття: використані серветки, недопалки, порожні пляшки від пива та енергетиків. Через те, що непотріб лежав на радіоактивній землі, він опромінився, і просто викинути його на звичайне звалище не можна. Тому сміття після туристів збирають волонтери з дозволу і під наглядом СБУ. Як нам пояснюють — задля безпеки. Опісля це сміття транспортують до звалища радіоактивних відходів, яке теж розташоване в зоні.
Радіолокаційна станція "Дуга"
...Прямуючи зоною, автобус повертає у ледь помітний поворот. Розбитою дорогою із бетонних плит рухаємось густим лісом, у якому на землі лежить багато повалених вітром дерев. Тут їх ніхто не чіпає. Через 15 хвилин доїжджаємо до об'єкту "Чорнобиль-2".
Це — таємне військове містечко Радянського Союзу, яке на карті було позначене, як недобудований піонерський табір. Тут жило близько 1000 людей: військові, їхні сім'ї і обслуговуючий персонал станції.
"Для того, щоби написати листа до Чорнобиля-2, потрібно було в адресі вказати місто Прип'ять і вулицю Корольова. Що цікаво, такої вулиці насправді в Чорнобилі немає... — каже Віталій Поярков. — Усе це потрібно було для засекречення радіолокаційної станції "Дуга". Її створили для виявлення запусків міжконтинентальних ракет ворожими для СРСР державами".
Розміри самої "Дуги" вражають: майже 1 кілометр завдовжки, 150 метрів заввишки — ця споруда стала цінним туристичним об'єктом та спогадом про радянську участь в холодній війні.
До речі, радіаційний фон території Чорнобиля-2 не перевищував позначки 0.18 мкЗв/год (при нормі 0.30мкЗв/год).
Їдальня ЧАЕС і соми-мутанти
ЧАЕС сьогодні — в режимі виходу з експлуатації, на ній працюють спеціалісти, які стежать за роботою станції.
Йду в їдальню, аби поглянути на меню тамтешніх працівників.
При вході — арка радіаційного контролю.
Вона потрібна для того, щоби пересвідчитись в допустимій дозі опромінення людини, яка входить до приміщення. Ти стаєш лицем до щитка арки, кладеш руки на спеціальні сканери і очікуєш, поки прилад виміряє рівень твого опромінення. Якщо все гаразд, то перекладина відкриється, і можна йти далі. Якщо ні, то пообідати тобі не вдасться:)
Меню їдальні ЧАЕС загалом нічим не відрізняється від інших їдалень.. На перше — червоний борщ, на друге — варена картопля з котлетою, салат з капусти, моркви і огірків. А на десерт — сік або компот і пряник. Цікаво те, що такий обід для туристів коштує 265 гривень!
До речі, коли я хотів поспілкуватися з місцевими працівниками, до мене одразу ж прибіг правоохоронець, який патрулює територію, і відігнав від них. Навіть після того, як я показав посвідчення журналіста. Бояться, мабуть, що працівники видадуть якусь таємницю, загалом про такі розмови потрібно домовлятись заздалегідь.
Ще одне, що дивує багатьох на території АЕС, — це чимала кількість велетенської риби у тамтешній водоймі. Фахівці кажуть: хтось думає, що розмір сомів пов'язаний із впливом радіації, але насправді причина у прекрасному раціоні (адже їх щедро годують туристи) і тому, що їх тут ніхто не ловить.
Місце чорнобильської трагедії
Наближаюсь до четвертого атомного енергоблоку, який 26 квітня 1986 року вибухнув через погану побудову реактора та непоінформованість персоналу. Рівень радіації поступово зростає, про що попереджають звуки дозиметрів. Мій прилад видає близько 1.3 мкЗв/год, що перевищує допустиму норму, але не є надто небезпечним для здоров'я.
В 2016 році над четвертим енергоблоком встановили нове укриття поверх старого, після чого рівень радіаційного фону тут знизився майже вдесятеро. Транспортували його за допомогою спеціальної колії, яка перевозила 25 000-тонну арку впродовж двох днів. Споруда стала найбільшою наземною пересувною металоконструкцією в світі. У квітні цього року нове укриття вступило в експлуатацію, після чого воно має прослужити щонайменше 100 років.
Неподалік енергоблоку встановлено стелу пам’яті загиблим працівникам ЧАЕС.
До речі, хибно називати укриття "саркофагом". Така назва у жодних документах не фігурує.
Мертве місто Прип'ять
Проїжджаючи розбитою дорогою до міста, вздовж узбіччя бачу таблички з символами радіаційної небезпеки. Виходжу і наближаюся до однієї із них. Дозиметр починає зашкалювати: на екрані висвітлюється 11.8 мкЗв/год, що у майже 40 разів перевищує допустиму норму.
Серце б'ється швидше, але кажуть, що аби дійсно серйозно опромінитися, потрібно простояти на цьому місці кілька десятків годин. Тож, мамо, тату, спокійно!
Наближаючись до самої Прип'яті, помічаю, що кількість рослинності збільшується, і поміж неї починають проглядатися руїни міста. При в'їзді туди — ще один пункт пропуску.
Місцеві краєвиди нагадують локації з постапокаліптичних фільмів і відеоігор (воно й не дивно, адже багато з них були змальовані саме з Прип'яті). Будинки потрощені вандалами і вкриті густою рослинністю. Не обійшлося у Прип'яті і без мародерства. У перші роки після трагедії, злочинці вдиралися до покинутих квартир і виносили дорогі меблі, електроніку, антикваріат та інші речі. Потім мародери взялися за ванни, масивні двері, оснащення під'їздів. А коли й цього не стало, почали різати все на металобрухт, починаючи з цінних металів в електропроводці і закінчуючи арматурою у бетонних плитах.
Помічаю тут і радянську символіку: декомунізація сюди не дійшла. Однак плакати з написом червоною фарбою "Партия бессмертия нашего дела!" не викликають жодних емоцій, окрім радості, що там, де я живу, таких гасел уже не зустрінеш.
На центральній площі міста височіють гігантський палац культури "Енергетик", ресторан, готель "Полісся" і перший та єдиний на той час на весь СРСР супермаркет. Шкода, що пропрацював він недовго, оскільки через кілька місяців після його відкриття трапилась трагедія.
...Дорогою назад мене ніяк не покидає відчуття того, що чогось не вистачає, наче щось забув у Прип'яті. Сидячи і перевіряючи, чи все на місці, починаю розуміти, що насправді там залишилась частина мене. Після відвідування "зони" починаєш розуміти те, про що досі ніколи не думав. Зона відчуження — це не просто цікаве туристичне місце, а й нагадування для усіх майбутніх поколінь про те, що халатність може знищити людство.
Пропонуємо також вашій увазі репортаж про пошуки сепаратизму на Закарпатті.
