Днями Національна комісія з реабілітації, розглянувши справу політв’язня Івана Мирона, вирішила його повністю реабілітувати. Тож нарешті офіційно: Іван Мирон злочинів не скоював. Це перше таке рішення після внесення змін до закону “Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917 — 1991 років”.
Я чітко собі постановив, що до армії не піду, не присягатиму радянській владі, бо вона принесла біду у мій край.
Поїхавши до села Росішка, що неподалік від Рахова на Закарпатті, журналіст “Експресу” привітав Івана Васильовича із реабілітацією.
ІЗ ПЕДАГОГА — У ПОВСТАНЦІ
...Проходжу кладкою через потічок, підіймаюся вгору. Невеличка дерев’яна хатинка ховається серед саду. Двері зачинені. Чорна собака Кудря гучним гавкотом реагує на мою появу. Господаря застаю за роботою. У свої 90 Іван Васильович хвацько порається біля сіна.
Тисну міцну руку політв’язня, вітаю з реабілітацією. У чоловіка на очі навертаються сльози. Після паузи відповідає: “Дякую. Мені розповідали, що мене реабілітували, але я ніяких документів з Києва ще не отримував”.
Сідаємо під старенькою яблунькою. Іван Васильович розпочинає розповідь про своє життя.
“Народився я 9 березня 1929 року, тут, в селі Росішка Рахівського району в греко-католицькій родині, — каже чоловік. — Хрестили мене в селі Великий Бичків, що за сім кілометрів від Росішки. У нас була чимала господарка, корова, вівці, батько вівчарував.
Коли на Закарпаття прийшла радянська влада, спершу радів. Однак згодом почалися арешти, колективізація...
У школі я відмовився вступати в комсомол. Комсомольське керівництво готове було заплющити очі на те, що я не знаю статуту ВЛКСМ та віруючий, лише б вступив, бо ж був найкращим учнем. Але я різко відповів: “Ваш комсомол мені не потрібен”.
Після школи Іван Мирон подався вчитися у Мукачево, у сільськогосподарський технікум. “Вчився, доки не повідомили, що ми будемо долучатися до організації колгоспів, — каже повстанець. — Я від цього дуже забанував (зажурився. — Авт.), три дні не їв, лише пив воду. Вирішив вертатися у Росішку”.
Згодом Івана Мирона взяли вчителювати у початкову школу села Ясіня, де він із сумом стежив за змінами в житті гуцулів.
“У людей забирали землю, долучали її до колгоспу, — пригадує. — Прийшла весна, корови ревуть у стайнях, а пасти немає де, бо земля — колгоспна”.
У Ясіні Іван Мирон вчителював до 1950 року. Там отримав повістку про призов до Радянської Армії.
“Я чітко собі постановив, що до армії не піду, не присягатиму радянській владі, бо вона принесла біду в мій край, — каже. — Став шукати виходи на українське підпілля. У Ясіні вчителював Іван Миланюк. Він був активістом Карпатської України, підтримував зв’язок з ОУН. Я з ним зв’язався й став виконувати завдання УПА. Мені дали карабін і навчили ним користуватися”.
“У КАРЦЕРІ Я СХУД ДО 40 КІЛОГРАМІВ”
Затримали Івана Мирона в травні 1951 року разом із 17 побратимами. “У тюрмі в Ужгороді мене намагалися завербувати, обіцяли, що відпустять, як буду з МДБ співпрацювати, — пригадує повстанець. — Казали, що отримаю квартиру, закінчу офіцерське училище, пропонували переселитися до Криму. Я відмовився. Коли мене постригли, зрозумів, що слідчі втратили надію зробити мене сексотом.
У карцері з цементною підлогою було дуже холодно, а нас на ніч залишали лише в трусах й сорочці. Давали дві дошки, на яких можна було спати. У карцері я схуд до 40 кілограмів”.
На закритому судовому засіданні військовий трибунал прикордонних військ МДБ Закарпатського округу засудив Івана Мирона до 25 років позбавлення волі.
Далі був ГУЛАГ, а до нього — тривалий етап через Львів, Харків, Новосибірськ, по Єнисею до Норильська, де Іван Мирон став учасником Норильського повстання, що спалахнуло після смерті Сталіна у травні 1953 року і тривало 71 день.
“Повстання почалося з пісні, — розповідає пан Іван. — Коли до відбою залишалося пів години, хлопці пішли за барак співати українських пісень. Раптом прибіг конвой й став кричати: “Замалчать!” Жодної реакції.
Тоді конвоїри пустили чергу з автомата. Загинув один чоловік, другий був поранений.
Дізнавшись про це, ми кинули роботу. Страйк переріс у повстання. Це змусило адміністрацію втікати. Тоді повстали три табори: два чоловічі, в яких було по 4,5 — 5 тисяч в’язнів, і жіночий — 6800 ув’язнених.
До речі, коли влада повертала контроль над зоною, штурмуючи її, в’язні співали “Ще не вмерла”.
“ЗАХИСТ СВОГО НАРОДУ Я НЕ ВВАЖАЮ ЗЛОЧИНОМ”
Після ХХ з’їзду партії та розвінчання культу особи Сталіна політв’язнів cтали звільняти. “Я теж міг бути звільнений, якби визнав свою вину, — каже пан Іван. — Адже в УРСР прийняли новий Кримінальний кодекс, який зменшив максимальний термін ув’язнення з 25 років до 15. Хто зі засуджених заслуговує вийти на волю, вирішували спеціальні комісії.
І от на засіданні начальник мого загону встає і зачитує характеристику: “Ув’язнений Мирон працює добре, до інструменту ставиться бережно, в побуті ввічливий, за характером замкнутий. У табірних заходах не бере участі й минулого свого не засуджує”. Голова комісії цікавиться, чому.
— Бо захист свого народу я не вважаю злочином, — кажу. Дострокового звільнення не отримав. Через рік створили нову комісію. Перед її засіданням кадебіст вмовляв мене визнати вину, обіцяв звільнення, але я не погодився”, — каже пан Мирон.
У Норильську він відпрацював до закриття “Норильлагу” в 1956 році. Потім пана Мирона відправили в Іркутську область, де радянські ув’язнені будували залізницю — Транссибірську магістраль — разом із японськими військовополоненими. А з 1961-го і до закінчення терміну ув’язнення Іван Васильович пробув у мордовських таборах.
“ПРОШУ: ЗБЕРЕЖІТЬ УКРАЇНУ”
У травні 1976 року, коли Іванові Мирону залишалося 12 днів до звільнення, його етапували з Мордовії до Москви. А звідти літаком, у супроводі чотирьох офіцерів КДБ, — в Ужгород.
“Я летів у кайданках, у супроводі конвою, у передостанньому ряду, — згадує повстанець. — До повних 25 років ув’язнення не відбув шість годин. Термін спливав у неділю. У вихідний звільняти не можна, а тримати мене за гратами довше від терміну — порушення. Тому начальство вирішило відпустити в суботу о шостій годині вечора”.
Питаю, що допомагало йому вижити в таборах. Недовго думаючи, Іван Васильович відповідає: “Віра в Бога. Я постійно молився й постив. Бог мені завжди допомагав, у карцері, в СІЗО, таборах”. До речі, сьогодні повстанець є дяком у церкві.
На батьківщину Іван Мирон повернувся у 47 років. Родичі познайомили його із Христиною — жінкою, з якою він одружився через рік. Дітей вони так і не нажили.
...Пробалакали ми з Іваном Мироном у садку три години. Опісля йдемо до хати. Щоб увійти, треба вклонитися: низькі двері характерні для гуцульських хат. Сідаємо за стіл. Іван Мирон виносить з іншої кімнати папку документів: там копія постанови про засудження, листи про відмову у реабілітації, довідка про засудження.
“Я жодного разу не писав листів з проханням про реабілітацію, — каже пан Іван. — Це для мене робив мій друг Левко Лук’яненко. Він дуже переймався, що я досі нереабілітований. І дуже би зрадів, але от не дожив...”
Сьогодні Іван Васильович із дружиною Христиною тримають чималу господарку: кури, вівці, кози. Бо на пенсію годі вижити. Раніше він отримував 1497 гривень на місяць, й лише остання виплата була більша — 1564 гривні.
“Не шкодуєте, що найкращі роки свого життя провели в таборах?” — питаю. “Ні! — відповідає одразу ж. — Маємо незалежну Україну, молимося у рідній церкві, розмовляємо українською. Правда, чи ще довго? Бо не довіряю я новому президенту. Не може людина, котра називала Україну повією, бути президентом.
Несподіванкою для мене стала й перемога “Слуги народу”. Дуже не хочу, щоби хлопці знову йшли в підпілля. Але нашу Україну ми ще не відстояли. Ворог тепер не лише ззовні. Ми не визволилися від небезпечного руского міра. Я вже старий, може, недовго мені залишилося жити. Прошу: збережіть Україну. Щоби наша боротьба, табори та смерті не були марними. Так само, як і життя патріотів, що нині гинуть у війні з Росією”.
Читайте також про те, чого очікувати від новообраного парламенту.
