Галина Севрук народилася у Самарканді (Узбекистан) в родині українців. Зростала в Україні, у 1960-ті була учасницею Клубу творчої молоді. Дружила з художницею Аллою Горською, поетами Іваном Світличним, Василем Стусом, допомагала у поширенні забороненої літератури. Творила вітражі, мозаїки, панно за мотивами українського фольклору та історії, творчості Тараса Шевченка, Лесі Українки... Однак на українську мову перейшла лише в 40 років — тоді відчула, що без цього не зможе називатись українською художницею.
У 1968 році мисткиня підписала лист-протест до керівництва СРСР проти репресій інтелігенції. Цей підпис коштував багато — Галину Севрук виключили зі Спілки художників, а її роботи 20 років не хотіли бачити в жодному виставковому залі.
Сьогодні ж її графіка та живопис представлені у Музеї шістдесятництва.
“МАМА ВСЕ ЖИТТЯ СПІЛКУВАЛАСЬ РОСІЙСЬКОЮ”
...Заходжу до Галини Сильвестрівни, аби супроводити її до церкви. Її двокімнатна квартира — у багатоповерхівці навпроти Міністерства оборони України. “Два місяці тому впала важко, ще ніколи так не падала”, — зітхає жінка. Вона — у квітчастій довгій сукні, волосся закручене в пучок. Складає до маленької чорної сумочки гаманець, окуляри, мобільний телефон.
Бере дрібні гроші на милостиню. “Маєте можливість допомагати іншим? Яка у вас пенсія?” — запитую. “2500 гривень. Мені отак вистачає”, — Галина Сильвестрівна піднімає руку вище голови.
Сьогодні графіку та живопис мисткині можна побачити у Музеї шістдесятництва.
“У 80 років я пішла на пенсію, перестала ліпити, бо не було де, — розповідає. — Працювала в керамічній майстерні в Національному заповіднику “Софія Київська”, та її вже немає...”
Йдемо. Жінка спирається на паличку, часто перепочиває. У бесіді дорогою до церкви згадує дитинство.
“У 1930 році, коли мені був рік, ми переїхали до Харкова, батька туди перевели на роботу, — згадує Галина Сильвестрівна. — Там нас і війна застала. Ми помирали з голоду. З мамою збирали картоплю, що залишилась на полі.
Мама багато розповідала про мого прадіда Івана — архітектора, що побудував близько 30 церков у Києві. Його брат Василь відвідав 29 країн світу, залишив спогади. У нас у сім’ї було дві реліквії — ці спогади та велика Біблія, подарована моєму діду.
Він був юристом у знаменитій справі Бейліса (сфабриковане звинувачення єврея у вбивстві християнського хлопчика. — Авт.). Біблія була у футлярі з червоного дерева. Ми з сестрою любили її роздивлятись. Та, на жаль, під час голоду в Харкові мама проміняла книгу на дві паляниці”.
Витираючи вологі від сліз очі, жінка продовжує розповідь: “Тікаючи від німців, наша сім’я розділилась — я з батьком у Шишаки Полтавської області, а мати з сестрою подалась у Чернігівську область.
Я хотіла до мами. Батько мене не пускав. “Буду запирати в хаті”, — казав. І я втекла шукати маму. У 12 років босонога пройшла 50 кілометрів. Знепритомніла біля Полтави...”
Дівчинці пощастило: люди допомогли їй дістатися до Харкова, до тітки, а звідти — і до матері. Згодом до них приїхав батько та забрав у Шишаки. Та село у 1944 році спалили німці. Родина оселилася у Чорнухах Полтавської області.
“Моя старша сестра гарно малювала, у мене здібностей було менше, втім я все одно робила це із задоволенням. І рвалася до Києва. Відчувала, що реалізую там потенціал”, — каже пані Галина. У столиці Севруки житла не мали. 12 років мешкали у монастирських келіях. Аж у 1959-му переселилися до теперішньої квартири.
“У 1960-х роках відбулось моє становлення, осмислення мого життя та країни, в якій живу, — згадує Галина Сильвестрівна. — Мама все життя спілкувалась російською. Та я зрозуміла, що художник не може не знати мови, історії, культури рідної країни. Разом з Аллою Горською, Людмилою Семикіною, Галиною Зубченко почала вчити українську. Нам Леоніда Світлична (дружина письменника Івана Світличного) давала писати диктанти”.
“КОЖНА ЛЮДИНА — І ЗЛА, І ДОБРА”
...До церкви йдемо аж півтори години. Дорогою кілька разів зупиняємось — художниці важко. Галина Сильвестрівна із 23 років хворіє на суглобовий ревматизм. “Зараз мені ніби струм пронизує усі пальці, кричу уві сні. Добре, що сама живу, ніхто не чує”, — зітхає.
Із чоловіком пані Галина розлучилася після п’яти років спільного життя. Син Андрій — хімік, доктор наук, працював в Інституті фізичної хімії, нині на пенсії. Одна онучка працює економісткою в Києві, інша — мистецтвознавиця, живе у Франції, пише докторську про шістдесятників.
...Заходимо до Свято-Покровського храму. Тут людно, співають “Отче наш”.
“До церкви треба йти пішки, а не їхати. Це ж як проща. Ми мусимо докласти зусиль, — каже пані Галина. — Віра в мене була завжди. Та лише у 55 прийняла хрещення. Перед тим почала ходити до церкви. Кожна людина — і зла, і добра. Сама обирає, якою їй більше бути...”
Свято-Покровська церква належить до ПЦУ. На престольне свято сюди приїздив на службу патріарх Філарет.
Згадуючи про нього, художниця хитає головою: “О, тепер томос йому не потрібен. Хоча мене це не здивувало. Адже моя Льоля (Леоніда Світлична. — Авт.) його терпіти не могла. Її мама жила по сусідству з Філаретом. Казала, що він такий сибарит. І от проявилися його самолюбство, пиха та гординя”.
Коли повертаємося з храму, сонце вже припікає. Біля під’їзду зустрічаємо сусідку Галини Сильвестрівни. “Добрий дєнь! С празднікам!” — каже та.
Цікавлюся, як художниця ставиться до нового закону України — “Про забезпечення функціонування української мови як державної”.
“Добре, — каже пані Галина. — Нехай привчаються російськомовні. Мама не приймала мій перехід на українську. Казала: “Ти нас усіх погубиш”.
Я із сестрою часто сварилася через мову, бо вона була чисто “радянською”. Онуки також російською спілкуються в побуті, хоч знають українську. Мабуть, це перехідний період. Та гірко, що він існує”.
“ХОТІЛИ ВІДІЙТИ ВІД МОСКАЛІВ”
...Заходимо в квартиру. Пані Галина ставить воду на каву. На кухонній шафці висить список із продуктами, які можна та не можна їсти.
Показує на лічильник електроенергії в коридорі: ще один раритет. “Якось у 60-х Женя, знайомий, приїхав до мене в гості. Не вірив, що у квартирі можливе прослуховування. Як побачив на лічильнику “жучок”, добряче здивувався. А коли нас не було вдома, то кагебісти ходили у квартирі та шукали все, що їм потрібно”, — згадує Галина Сильвестрівна.
Вітальня художниці сповнена спогадами: керамічні фігурки, засушені троянди й пензлики у вазах, фотографії Івана Світличного та В’ячеслава Чорновола. На столі під склом — знімки дітей та карта України.
У вітальні Галини Сильвестрівни — близько 50 творів мистецтва.
“У 60-х роках мало хто розумів, якою має бути незалежна держава. Але ми хотіли відійти від москалів. Скільки вони нам пакостей зробили! І роблять, і робитимуть, поки не знищать себе або нас”, — зітхає пані Галина.
Згадує, як одного дня йшла на роботу в майстерню, а кагебісти зупинили її посеред вулиці та повезли до себе.
“Мене посадили навпроти чоловіка, він ставив питання про віднайдені в мене літери у пляшці. Її мені дав Іван Світличний, — каже жінка. — Сказав, щоби зберегла. Там були свинцеві букви для друку самвидаву, які В’ячеслав Чорновіл передав зі Львова... Цілий день допитували, але я не розповіла.
“Синій птах” — улюблена картина художниці, яку вона створила 1966 року.
Вигадала, що мій співробітник із майстерні на Андріївському узвозі показав вхід у підвали, де раніше були друкарські верстати. Я буцімто там шукала камінці для мозаїки, так і шрифт знайшла. Після цього мені з колегою зробили очну ставку, я її витримала мовчки. Кагебістів задовольнила моя відповідь. За інших обставин могли сім років таборів дати... Але Бог мені допомагав. Я дуже щаслива в житті”.
На столі у кімнаті помічаю “Лебеді материнства” Василя Симоненка. “Я й досі читаю Симоненка, Стуса”, — каже художниця, вловивши мій погляд, і радить мені прочитати “Феномен України” Олексія Братка-Кутинського — книжку про нашу давню історію, яку слід знати.
На робочому столі мисткині — багато книг. Серед улюблених авторів — Василь Симоненко, Василь Стус.
“Якщо живеш у цій країні, то люби її. А ні — то тікай звідси, — озвучує своє кредо Галина Сильвестрівна. — Сумління є частиною божественної сили, що закладена в людині. Його можна розвивати. І це здатне витягнути Україну з ями”.
Нагадаємо, газета “Експрес” розпочала спецпроект “Шістдесятники. Люди-промені”. Перший текст із серії розповідав про те, як сьогодні живе Валерій Шевчук — класик української літератури, автор 170 книжок.
Люди, яким ми присвятили цей проект, — ті, чиї характер, воля, жертва дали Україні шанс не розчинитися у радянському болоті. Як живеться їм сьогодні? Чи віддячили ми їм належно? Про що вони мріють? Читайте у текстах спецпроекту “Експресу”.
Дивіться також відео про те, як українець Возняк допомагав Джобсу створювати Apple.
