“Громадяни, даю 10 гривень тому, хто плюне в президента!” — махає рожевою купюрою чоловік з метровим саморобним банером. На ньому — Володимир Зеленський та напис російською “Ти наша свіжа кров”. Кияни несуть плакати “Слуга, виходь! Народ прийшов”, “Ні капітуляції”, “Зе, нада пагаваріть”, “Зеленський — слуга Путіна”. Над натовпом майорять синьо-жовті, повстанські та кримськотатарські прапори.
Це — віче “Зупинимо капітуляцію!”, що відбулось 6 жовтня на столичному Майдані Незалежності. На думку організаторів, висловити протест проти “формули Штайнмаєра” та “особливого статусу” для окупованого Донбасу прийшло близько 50 тисяч осіб. За даними поліції — 10 тисяч.
“Що нас сюди привело? Бо президент нам нічого не пояснює. Там стоять хлопці, які кажуть: “Знаєш, ми теж голосували за нього. Але нам не подобається, що не чуємо відповідей на наші запитання”. Пане президенте, почніть відповідати народу!” — вигукує зі сцени нардеп минулого скликання Борислав Береза.
Біля підземного переходу його слухають дві жінки і чоловік, усім років по 50. Гуртом беруться мене переконувати, що це не акція спротиву. “Де спротив? Це не спротив. Він був 2014 року. Не треба спротиву. Хай вже працює ця влада. Просто розум вмикає, — каже Катерина Середа. — Формула Штайнмаєра? А вона взагалі є? Бо мені вона отака, — жінка розводить руками і здивовано розглядається. — Я її не бачила. Є щось таке незрозуміле. За цим може бути все що завгодно”.
Неподалік збирається група ветеранів АТО. Всі у формі.
“Я прийшов виступати проти формули Штайнмаєра. Погано уявляю її до кінця, бо достовірного повного тексту угоди не показують. Але розумію її як капітуляцію, здачу земель”, — каже наймолодший серед них.
Імені назвати не може. Воював в Авдіївці, Зайцевому, на Світлодарській дузі. Мушу кричати йому на вухо, бо після контузії чоловік погано чує. До того ж зі сцени голосно звучить якийсь рок-гурт.
Парапет підземного переходу підпирає Галина Касьян з Вишневого біля Києва.
“Я проти відступу військ, здачі території, за яку загинули наші люди. Ще й не виходять російські війська. Їх треба гнати геть за Вороніж, бо то теж наша земля”, — каже схвильовано Галина Іванівна. Її зі словами “це наша земля!” гуртом підтримують жінки поруч.
“Ми не раз відходили, — долучається до розмови доброволець 12-го окремого мотопіхотного батальйону “Київ” Олександр Стужний. — Відходили від Станиці Луганської в 2014 році. І що після цього? Вони зайняли наші позиції. Кілька разів оголошували перемир’я. А вранці у нас стріляли. Тому ця “формула” для мене — безглуздя і зрада.
Хто не був на війні, ніколи не зрозуміє, що таке окопуватися взимку, коли земля — камінь. Що взимку відійти — це спати на землі. Я це пройшов. Ми по декілька діб жили без тепла, без нічого.
Коли відходили від Луганського аеропорту, нам допомагало кілька місцевих жінок. Бабуся постійно приносила воду і пиріжки. А місцеві алкоголічки називали її “бандерівською проституткою”. Потім здали цих жінок і бабусю. Вони померли у страшних муках від рук бойовиків. А ті, які здавали, поїхали через наш блокпост жити до Харкова. Якщо наші війська відійдуть, людей, які підтримували Україну, закатують”.
Олександр Володимирович виступає за мирний спротив капітуляції.
“Я прийшов сюди, бо це єдиний шанс змінити щось мирним шляхом. Щоб показати Зеленському: якщо буде рухатися у тому ж напрямку, люди вийдуть. А допустити до ситуації 2014 року — це призвести до ще більшої війни. Росія не зупиниться. Вона просто міняє тактику. Якщо ми на це не реагуватимемо, завтра почнеться повномасштабна війна. Зеленський нас чує, але не розуміє. Коли ми вийшли на парад 24 серпня, він побачив, що є сила, яка йому не дозволить робити що заманеться. Віче — хороший спосіб ще раз нагадати йому про це”.
За сценою багато військових, волонтерів, людей з українськими прапорами на плечах. Обіймаються і діляться новинами. До мікрофона готується вийти 37-річний Мирослав Гай — ветеран і волонтер, член оргкомітету руху проти капітуляції.
“Я їздив по всій лінії розмежування. Не бачив жодної людини з мирного населення, хто був би за відведення військ. Люди бояться. Вони знають, що таке домовленості з Путіним, — каже він. — Такі ситуації, як з Україною, вже були в Абхазії, Чечні, Осетії.
Там теж відводили війська, підписували мирні домовленості. Ці землі досі окуповані”.
Я прийшов сюди, бо це єдиний шанс змінити щось мирним шляхом.
“Печалька”, — відповідає на моє запитання про настрій Юлія Скубій, директорка благодійного фонду “Християнська служба порятунку”. Фонд пані Юлії працює по всій лінії розмежування з окупованою територією. Столичні місіонери живуть серед місцевого населення, допомагають, працюють з дітьми.
“Коли ми почали їздити на Донбас, місцеві діти тільки те й розказували, як корову вбило, як мама не знала, що дати їсти. Тепер у цих дітей інші очі, у них змінилося ставлення до України як до своєї землі. Боюся, що зі здачею територій ми втратимо там ще одне покоління українців.
Я б хотіла запитати у Зеленського, коли він востаннє дивився в очі цим дітям, які за довгий час уперше нормально поїли, побачили, що їх хтось любить. І ще одне — він не “зробив” тих, хто тут, — жінка натякає на гасло передвиборчої агітації зе!команди “Зробимо їх ще раз”. — Більшість людей прийшли сюди, бо не хочуть, щоб їх “робили”.
“А я прийшла заради внука, — озивається поруч пенсіонерка Антоніна Тарасенко. — Він ще маленький. Хочу, щоб у нього було майбутнє”, — заходиться плачем і не може далі говорити.
...На вулиці різко холодніє, починає сипати градом. Частина мітингувальників ховається по переходах. На сцені виступає ще кілька військових. Організатори акції читають підсумкове звернення до президента із закликом не приймати рішень, які б призвели до здачі інтересів України. Наголошують: “Донбас і Крим мають повернутися в Україну разом без жодних умов Кремля”. Також анонсують акції 14 жовтня, співають гімн. На завершення протесту всі йдуть маршем урядовим кварталом, скандуючи “Ні капітуляції!”
Читайте також текст про закулісся телефонних розмов українського президента.
