...Ранок. Виходжу з поїзда на одеському вокзалі, мружуся від яскравих сонячних променів. Чолов’яга у розщіпнутій на грудях сорочці сидить на лавочці й, наче насіння, лузає маленькі рожеві креветки. Де такі купив? “Девушка, Одесса начинается с “Привоза”, — каже. — Вкусные креветки! Возьмешь себе у Гали, скажешь, что от Вити!”
Реклама діє: іду на легендарний “Привоз”. Зранку там дуже людно: місцеві скуповуються, туристи намагаються фотографувати колоритних продавців. Та не всі цьому раді. Одеський “Привоз” — з непростим характером. Із м’ясних рядів летить у високого іноземця з камерою яловичий “крючок” — так в Одесі називають частину задньої гомілки, з якої варять холодець. “Тут нельзя снимать! Меня нельзя снимать!” — репетує худа продавчиня м’яса.
Жінки, що торгують поряд свининою, усміхаються: “А нас можна! Ми з Вінницької області, он, беріть шиночку, по 130 гривень за кіло”. Їхня сусідка киває на інший ряд: “Он іди Ірку знімай, вона у нас тєлєзвєзда!”
Ірка не чує: біля її прилавка — декілька покупців. “За секундочку, взвесьте полкило телятинки”, — просить сивий чоловік. “За секундочку не получится”, — усміхається продавчиня у тигровому фартушку, вправно орудуючи ножем.
Продавчині запевняють: найкраща свинина — з Вінницької області!
Ірина Хорошилова регулярно ділиться рецептами у місцевій телепрограмі про базари. Розповідає: раніше працювала у школі, потім народила двох дітей, вийшла з декрету — а знайти повну вчительську ставку не вдалося. От і пішла торгувати м’ясом.
Чоловік у картатій сорочці протягує мені склянку з напоєм. “Вино то что надо”, — написано у нього на ятці. Ранок надворі, зарано для вина! Він усміхається: “Сок! Гранатовый! Пробуй!” Літр такого фрешу коштує 80 гривень.
Гена — грузин. Продавати він справді вміє. От тільки торгується сам за мене: збиває ціну, і я вже не розумію, як у мене в сумці опинився літр соку і літр вина за сотню гривень разом. Його сусід з ятки навпроти сміється: мовляв, Гено, збанкрутуєш через любов до блондинок!
Поруч жінки у мутних п’ятилітрових пляшках продають чачу — 50 гривень за літр. Раз по раз до них підходять чоловіки перехилити скляночку. Для чачі, виходить, не рано!
Рапани готувати дуже про- сто: залити окропом, накрити і варити декілька хвилин, поки у них не відваляться “кришечки”. Тоді — на дві хвилини на сковорідку. Смачного!
А от і мої улюблені — рибні ряди. На прилавку красуються копчені осетри — по 700 гривень за кілограм, сушені великі камбали — по 600 грн штука, бички по 400 грн за кілограм... Покупець приглядається до осетра. “Отрезать можете?” — питає. “Я не раввин, но отрезать могу”, — реагує продавець.
Поряд дві жінки продають креветки: одна просить 50 гривень за кілограм, інша — 30. Цікавлюся, чому така різниця в ціні. Та, у котрої дорожче, тріумфально заявляє: “Потому что мои свежие!” Сусідка кидає на неї вбивчий погляд.
“Да я могу вам дать бесплатно! — чи то жартує, чи то всерйоз каже продавчиня. — Приготовите, покушаете, придете заплатить и спасибо сказать!”
Кажуть, людям з м’яким характером торгувати на одеських ринках неможливо. Щоби втриматися на своєму місці, треба вміти показати зуби конкурентам. Ну і з покупцями нема часу панькатися — бізнес мусить крутитися швидко.
Мабуть, тому більшість продавців, з якими я спілкувалася, — не вельми приязні.
“На битки, солить, тушить, жарить”, — написано на картонках із цінами сарделі та анчоуса. Цікавлюся, як робити битки. Продавчиня дивиться вовком: “Как делать? Как люди делают. Шо, в гугле забанили? И вообще, дамочка, вы не в музее, смотреть тут и спрашивать. Покупать будете?”
За межами базару на хитких столиках під парасольками стоять пластикові тазики, накриті плетеними килимками. За ними — жінки. Що продають? Відхиляю килимок: раки! Ловити їх заборонено, за продаж також мають штрафувати — але поліцейський вдає, що нічого не бачить... “Что он нам сделает? Мы нервные!” — регочуть “дилерки”. Воістину — хто на “Привозі” не був, той Одеси не бачив!
ВИВЕДІТЬ МЕНЕ ЗВІДСИ, БУДЬ ЛАСКА!
Ще одна візитівка Одеси — ринок “Сьомий кілометр”. Кажуть, найбільший в Україні, а то й у Європі: 15 тисяч торгових і складських об’єктів на площі у 75 гектарів, понад 60 тисяч працівників трьох десятків національностей, приблизно 200 тисяч покупців щодня.
Виходжу з автобуса і йду в ряди. Спочатку це звичайні павільйони, де торгують кросівками, постіллю, аксесуарами для мобілок... Аж тут ряд виводить на площу, де до мене підбігають невисокі жінки у солом’яних трикутних капелюшках. “Мєня! Помєня!” Чого вони від мене хочуть?! Хлопець поруч регоче: “Ніндзя” атакували”. Пояснює, що так тут називають валютних міняйл. Це в’єтнамці, і курс долара у них завжди вигідніший, аніж в офіційних канторах. Ані російською, ані українською не балакають — тож переговори з ними треба вести через... калькулятор.
Торгова “вулиця” на “Сьомому кілометрі”. Такий контейнер можна купити за 20 тисяч доларів, орендувати — від 100 у. о. за місяць.
У таку ситуацію можна втрапити і в торгових рядах — там працюють китайці, в’єтнамці, пакистанці, індуси, вихідці з Африки, які знають по-нашому лише декілька слів. І то невпевнено. Питаю у китаянки, скільки коштує наплічник. “Давадесат”, — чую у відповідь. Це скільки? 20? 200? 900? Прошу написати на папірці. Виявляється, це 250! Контейнери тут виставлені у ряди й формують “вулиці”. “Бузкова”, “Рожева”, “Синя” — називають їх за кольором, у який для зручності помальовані всі “магазини” на них. Це бодай трохи полегшує орієнтацію на місцевості — бо у довжелезних рядах легко заблукати.
На “Блакитній вулиці” в одному з контейнерів азербайджанці торгують джинсами. Помічаю оголошення: “Потрібен продавець”. Вдаю, наче шукаю роботу. Власник починає розхвалювати чудові умови: платитиме 8 тисяч гривень плюс 5% від продажу. І обіцяє бонус: мовляв, це торгове місце — чудодійне, бо дві його останні продавчині звідси заміж пішли.
Одна — за продавця гарячих обідів, що їздять з возиками по “вулицях”, друга — за покупця, якому одразу до серця припала. Дякую й обіцяю подумати: бо от на Центральній вулиці у бутик одягу шукають “природжену богиню торгівлі” — і там ставка значно вища, 18 тисяч гривень!
У ПОШУКАХ СКАРБІВ
Є в Одесі ще один дуже цікавий базар — блошиний. Діє він у вихідні на вуличках навколо Старокінного ринку. Просто неба розкладають продавці свої “скарби” — старі іграшки, предмети інтер’єру, одяг та взуття, посуд, електротехніку, якісь дивні сувеніри, книги... На одному зі столиків — десятки порцелянових фігурок та різноманітних ляльок.
“Насправді, навіть не уявляєш деколи, що кому згодиться, — розповідає дівчина, що торгує цим крамом. — От нещодавно прийшли люди і просять: покажіть найстрашніших ляльок.
Я витягаю побитих, без очей, а вони радіють: те, що треба. Облаштовують квест-кімнату жахів”.
Покупець на Староконці намагається вторгувати раритетну авторучку за 130 гривень. Продавець довго розглядає пробу в лупу і виносить вирок: “Ні, не продам. Це ж драгметал. Задешево!”
Поруч чоловік торгує “заморськими” трофеями — сувенірами, які моряки привозили з далеких подорожей: засушена риба-куля, німецька порцелянова карета з кіньми, компас, африканська маска...
Телефонні апарати всіх епох, відеомагнітофони, програвачі — тут можна знайомитися і з історією техніки. Для іноземних туристів є стопка старих номерів газети “Правда” — з Брежнєвим на передовицях. Хтось розпродує домашню бібліотеку, а хтось розвішує речі зі секонд-хенду, видаючи їх за бабусині раритети.
Тут завзято торгуються і сперечаються — однак, схоже, більшість приходять на Староконку, аби побалакати з людьми. То тут, то там зав’язуються розмови: “О, а в моєї мами був такий годинник. О, у мене досі є частина цього сервіза! Ви коли його купувли? У 1975-му? І ми також...”
“Піражулі! Піражулі з картошечкою”, — кричить продавчиня. Інша ходить рядами, рекламуючи свій товар — блискуче цинкове відро. “Покупайте! — припрошує. — Хорошее ведро, будете свои брульянты и перья носить!” Жінка, що розглядала намисто, регоче. Тим часом хмари над Одесою вибухають зливою. Продавці похапцем згортають товар і втікають під дерева та у під’їзди. На сьогодні торг закінчено...
Читайте також про те, які традиції у називанні вулиць здавна існують в Україні
