Останнім часом про Закарпаття в нас згадують тільки тоді, коли вибухає якийсь новий конфлікт з Угорщиною. Закон про освіту, блокування співпраці України з НАТО, дружба угорської влади з Путіним, українська тема під час переговорів Трампа й Орбана, ‒ такі новини миттєво спричиняють шквал коментарів про буцімто наміри Угорщини анексувати Закарпаття.
Ось і минулого тижня Україну сколихнула новина про те, що Закарпаття відвідав лідер угорської праворадикальної партії “Йоббік” Томаш Шнайдер. Будапештський політик відверто агітував за надання Закарпаттю автономії – йшлося, зокрема, про територіальну й фінансову. Не дивно, що після таких заяв соціальними мережами прокотилася хвиля обурення й “диванної аналітики”, в якій Закарпаттю пророкували донбаський сценарій і розмірковували не тільки про автономію, а й взагалі можливість “угорської республіки” на Закарпатті.
Отож, чи плекає певна частина угорських еліт мрії про загарбання Закарпаття? Безумовно, так. Як і про повернення в склад Угорщини окремих регіонів Румунії, Сербії та Словаччини. Але чи реалістичними є такі мрії, чи є підстави хвилюватися? Ні, бо це всього лише реваншистські візії, на які “клює” праворадикальна частина електорату. У цьому сенсі заяви лідерів “Йоббіка” не сильно відрізняються від позиції Жириновського. Варто також взяти до уваги, що через два тижні відбудуться вибори до Європарламенту, і Томаш Шнайдер на Закарпаття приїхав в рамках саме цієї виборчої кампанії – формувати собі імідж великого захисника угорців.
Отож, чи плекає певна частина угорських еліт мрії про загарбання Закарпаття? Безумовно, так.
Але той факт, що реальних загроз так званого “угорського сепаратизму” в Закарпатті немає, ще не означає, що Україні можна розслабитися й нічого не робити. Сама ситуація, коли про Закарпаття згадують тільки в час криз із Угорщиною, є неприйнятною. Угорщина видає закарпатським угорцям безповоротні кредити для розвитку підприємництва, виплачує закарпатським учителям доплати за викладання угорською мовою, ремонтує школи і дитсадки, відкриває культурні центри й фінансує угорськомовні ЗМІ, а Україна на цей гібридний тиск реагує лише патріотичними заявами. Назвати такий підхід державницькою позицією язик не повертається.
Є й інші небезпеки: новообраний Президент цілком може відмовитися від захисту національних інтересів на Закарпатті й піти на поступки Угорщині в справі Закону про освіту. Таким чином він розблокує співпрацю з НАТО, але підкладе під регіон міну сповільненої дії. Бо якщо місцеві угорці не знатимуть української бодай на елементарному рівні, то просто не розумітимуть, що до них каже українська влада. І слухатимуть тільки будапештських “гастролерів”.
Закарпаття потребує масштабних державних інвестицій – передусім інфраструктурних. Сьогодні є тільки одна дорога нормальної якості, що сполучає область з рештою України – траса Київ-Чоп; інші дороги фактично непроїзні. Аеропорт в Ужгороді знову не працює, повітряного сполучення зі столицею немає.
Хіба це не реальна загроза територіальній цілісності і соборності? Як піднімати добробут дотаційного Закарпаття, як розвивати туризм, якщо турист сюди банально не може доїхати? Поки з Ужгорода дістатися до Будапешта зручніше, ніж до Києва – доти й угорським шовіністам легше розбурхувати пристрасті про закарпатську автономію.