Якось у шостому класі ще радянської школи нам додому задали написати твір за оповіданням Панаса Мирного "Морозенко". Сумний зразок української класики мені відверто не зайшов. Саме з таким настроєм я й сів за написання. Прочитавши твір, мама була вкрай незадоволеною, змусила мене вирвати сторінку й написати наново. Адже мене мала до сліз зачепити трагедія хлопчика Пилипка, який перед Різдвом потай пішов у сусіднє село до хрещеного по їжу. Бо вдома мама останнє полінце спалила і останнього бурячка зварила. Хлопчик замерз у лісі, так і не досягнувши мети.
Це оповідання досі вивчають у багатьох школах і пишуть за ним твори. Як і решту класичних українських творів подібного змісту. Сумно визнавати, але шкільна програма з української літератури не пропонує учням нічого з того, що було би їм хоч трошки близьким. У той же час вчителі дедалі частіше нарікають: навіть дітки, які в молодших класах тягнуться до книжки, в середній школі втрачають до неї інтерес. А читання в старшій школі — взагалі катастрофа.
"Пане Андрію, прийдіть, виступіть перед старшими класами! Розкажіть, як важливо читати!" — подібних закликів отримую мінімум два на тиждень. Там, де приймаю пропозицію, спілкуюся з педагогами і всякий раз розумію: прямого зв'язку між наповненням шкільної програми з літератури й падінням інтересу учнів до читання як способу проведення дозвілля вони не бачать.
Але, схоже, проблему помітили в МОН. Зі слів Ганни Новосад, очільниці профільного міністерства, шкільна програма з української літератури переобтяжена депресивними й нудними творами. Пані Новосад ініціює перегляд державних стандартів базової та старшої школи. Й заявляє: ми маємо відійти від традицій страждань українського народу, які транслюються дітям через українську літературу.
Прихильники збереження "страждального" контенту мають на озброєнні бетонні аргументи: "Наш народ справді страждав, і діти це мають знати", "Свою класику треба вчити!", "Українське свідомо применшують на догоду чужинському". А ще є зовсім новеньке: "Дітей відучують думати, натомість пропонують розваги!"
Всякий, хто оперує наведеними вище фразами, або маніпулює, або плутає художні твори з публіцистикою та документалістикою. Інформаційні моря, в яких ми з вами нині плаваємо, ставлять знак рівняння між реальними трагічними фактами та їх художнім осмисленням чи інтерпретацією. Якщо трагічна історія відбулася в реальному житті, закони художнього твору в жодному разі не вимагають її буквального переказу.
До обговорення проблеми долучаються українські політики. Наприклад, Володимир Ар'єв, осмислюючи ініціативу Ганни Новосад, згадує роман Еріха Марії Ремарка "Троє товаришів", фінал якого сумний: кохана головного героя помирає від туберкульозу. Отже, зі слів пана Ар'єва, це вже буде причиною, аби не рекомендувати "страждальний" твір українським школярам (а він є в програмі з позакласного читання). Проте з ним полемізує український школяр — мій син, який прочитав "Троє товаришів" у свої тринадцять років. І сумує, що українська класика не пропонує нічого такого життєствердного. Для підлітка цей роман не про смерть героїні, а про вірність, дружбу й боротьбу. Зокрема, за її життя.
Окрім того, ініціатива пані Новосад зачепила іншу проблему, про яку поки не говорять. Йдеться про потребу ввести в шкільну програму твори сучасних українських авторів. Лиш на перший погляд це красива й корисна ідея. У разі її втілення отримаємо перелік живих класиків. Але наразі неясно, за яким принципом складатимуть список. Чи справді твори сучасників будуть цікаві українським школярам? Чи врівноважать "переможні" фінали кінцівки "страждальні"? Чи не будуть твори, наприклад, Оксани Забужко і Юрія Андруховича такими самими нудними й депресивними?
Не варто забувати також інший момент — комерційний. У разі затвердження списку живих класиків та внесення їх до обов'язкової шкільної програми на їхні книги з'явиться стабільне державне замовлення. Що означає додаткові тиражі. Якщо видавець чесний — збільшення авторських винагород. А якщо не дуже — боротьбу без правил за можливість монополізувати "програмних" авторів.
Про реальні читацькі потреби українських школярів у подібних ситуаціях думається найменше. Поки що право вибору учнем твору для читання за програмою — утопія. І, на жаль, не менша утопія — формувати програму винятково на основі реальних читацьких потреб. Тож не факт, що читання актуальних авторів наших сучасників теж не перетвориться для учнів на страждання. Яке дорівнює прочитанню твору про замерзлого в лісі Пилипка.