В мене немає жодних претензій до Дня Святого Валентина як до свята загалом. Мені не заважає "маркетингове засилля" сердечок та подаруночків до Дня закоханих, мене не ранить те, що це свято чуже нашій культурі, і не заважають жити публічні прояви ніжності інших людей як сам концепт святкування — я взагалі люблю ніжність. Мені подобається блискучий декор, червоний колір і знижки (особливо, до речі, знижки).
І разом з тим мені ніяк не вдається з цим днем до кінця примиритися, адже якось так виходить, що це день, коли всі ми повинні раптом відчути себе вдвічі меншими. День, коли цілісні, повноцінні люди перетворюються на... одну другу. І ще гірше, що другі 0,5 дуже для багатьох — це поки що ікс, невідома величина.
Столики на двох, подарунки для другої половинки, квести для пар, всі квитки, хай то балет, концерт чи цирк, продаються вигідно по дві штуки. Навіть абонементи в спортзал на цілий рік можна придбати два за ціною одного — добре, що ці святі люди не просять документів про те, з ким ти насправді в парі, інакше я так і ходила би в басейн за повну ціну.
Людям, які хочуть відсвяткувати день закоханих утрьох (ну бо всі вони, наприклад, в когось закохані, але таємно або невзаємно) реально непросто, навіть не зважаючи на те, що самих Святих Валентинів було троє (і жоден із них, подейкують, не має якогось реально підтвердженого стосунку до закоханих). Людям, які з різних причин вибрали насолоджуватися коханням як емоцією та почуттям, а не як приводом, а то й інструментом для того, щоби сформувати пару, або людям, яких об’єднує кохання, але їх не двоє, а троє чи будь-яка інша кількість — доведеться в переддень "Валентина" багато разів згадати, що вони випадають з формату, а людям, які закохані сильно та палко, але, на жаль, невзаємно — ще більше разів загадати про те, які ж вони невдахи.
Такий підхід, навіть заліплений з усіх боків блискучими сердечками, не здається мені привабливим. Адже закохані люди не обов’язково в парі, ось що мені заважає. І навіть закохані люди в парі не перестають, об’єднавшись, бути цілими й цілісними, не-половинками. Кохання не обов’язково робить людей співзалежним, не конче спаює по живій крові з кимось, без кого ти потім будеш лише половиною — в кращому випадку, половиною себе, а може і ніякого себе після цього уже не залишаєтся.
Кохання — хай це буде згідно з різними теоріями чи близькість, що грунтується на довірі та наданні й отриманні взаємної емоційної підтримки, чи викид ендорфінів, чи еротичний потяг — це одне з найпрекраснішого, що в принципі нам доступне. Доступне, зауважу, просто так, безкоштовно, "без смс і реєстрації", без додаткових умов і форматів. Тому що це, якщо можна так висловитися, не результат, а процес.
Кохання відчувають. В цьому його найбільша цінність — відчувати його приємно. Кохання носять в собі, як тепле горнятко в долонях. Кохання забарвлює життя, як маленький, але певний промінь ясного світла, забарвлює все, на що б не потрапив.
Концепт, який перетворює це приємне відчування на якийсь забіг на результат, на норматив, де у тебе є 0,5 балів і задача отримати другі 0,5 і обов’язково зібрати 1, на зосереджену діяльність, в якій легко зазнати поразки, і кінцевою метою якої є щось, що обов’язково ділиться на два, і тільки на два — позбавляє нас свята, і не лише 14-го лютого, а в принципі взагалі в житті. Тому що ми більше не можемо дозволити собі просто відчувати.
Не всі люди мають в собі достатньо сили чинити по-своєму, хай би там що не діялося навкруги. Багатьом дуже важлива приналежність, важливе відчуття спільноти і спільності. Не кожен може почуватися легко, відзначаючи те, що всередині нього є кохання і він може його відчувати за столиком на одного, сам на сам із собою посеред всіх цих столиків на двох.
Але кохання не обов’язково має ділитися на два. Воно просто є, в кожного своє, а в кого нема, в того обов’язково було чи буде, а чи було і потім буде знов. І це, як на мене, уже більш ніж достатній привід для свята.