Краще обирати не те, що буде, а те, що має бути

Сьогодні я можу знати про те, що буде, більше, ніж тоді знала зашорена і сформована радянською системою моя сім'я. В мене є думка, що я можу досліджувати, дізнаватися, відповідально і критично ставитися до інформації, чергувати і перевіряти джерела, аналізувати – і в такий спосіб обирати те, що буде краще. Але я також знаю, що багато в чому це лише ілюзія.

Катерина Бабкіна, письменниця
Катерина Бабкіна, письменниця

Коли мені було майже п’ять, моя родина жваво обговорювала референдум про вихід України з Радянського Союзу. Треба сказати, "за незалежну Україну" серед нас всіх виступала лише тітка, а всі інші її за це дзьобали. Їх (нас?) в принципі можна було зрозуміти: родина жила на Західній Україні в період дуже активної, але не найкращої за спрямуванням діяльності Народного Руху. "Бий москалів", "Ганьба", "Геть", "Москаляку на гілляку" — не найкращі речі, котрі можеш почути замість "здрасті". Дідусь, тим паче, викладав науковий комунізм (тут реально фейспалм) в одному з найбільших місцевих вишів, а мама була вчителькою російської мови і літератури.

У домашніх розмовах і суперечках, часто на підвищених тонах, напередодні голосування мене найбільше захоплював факт, як дорослі говорили про те, що буде, якщо вони вчинять так чи отак. Про те, що буде — розумієте?

Тобто, — здавалося мені, — вони знають. Я ніколи не забуду радісного збудження, пов’язаного з цим відкриттям нової людської можливості, і нестерпність очікування — коли і я вже знатиму, що буде в майбутньому? Коли-коли-коли?

Майбутнє як щось, на що треба зважати, бісило мене уже тоді. Я уже тоді починала спостерігати за своїми реакціями і знала, що якщо щось запланували, — поїздку на природу, похід в гості до песика (насправді до маминої подруги, де, до речі, була інша дівчинка плюс-мінус мого віку, щоби гратися разом — але для мене це був похід до песика) чи купити надувну зебру в Дитячому Світі, — але план не реалізувався, то я почувалася дуже, дуже погано. Я страждала.

Коли тобі майже п’ять, твої плани наламуються постійно. На вулиці випадає дощ замість хорошої погоди, замість поїздки на природу дорослі лишаються вдома, бо треба консервувати огірки, які підкинула сусідка, хазяї песика передумують запрошувати гостей, бо в них хтось захворів, а надувні зебри закінчуються в Дитячому Світі, і їх ніколи, ніколи більше туди не завозять. Я потерпала від цього постійно. Взагалі-то, я часом потерпаю від цього дотепер.

Тоді, в мої майже п’ять, Україна проголосувала за вихід. Було це правильно? Безперечно. Було це погано? Однозначно. Навіть не погано — це було те інше слово, теж на "п", яке я не можу тут написати. І ще, що гірше, — було все дуже, дуже довго.

Якби люди, котрі, як моя тітка, голосували за вихід із Союзу (дякую їм, кожному, користуючись нагодою), справді знали, як буде, і були сповна розуму — вони би, звичайно, зробили інший вибір. Принаймні більшість із них. Ті, кому би сказали, що їх поріжуть, розстріляють чи заб’ють кийками до смерті за те, що вони випадково налагодять якесь успішне діло; ті, хто би знав, що їх та їхні сім’ї катуватимуть у власних оселях власною праскою в пошуках грошей та коштовностей; ті, кому би сказали, що вони залишать п’яти- , десяти- чи п’ятнадцятирічних дітей і виїдуть за кордон працювати прислугою (в кращому випадку) зі своїми вищими освітами, бо це буде єдиний спосіб цих дітей прогодувати; ті, хто би знав, що не отримуватиме заробітної плати впродовж двох, трьох, п’яти років, не зможе адаптуватися, зіп’ється і помре безхатьком; ті, хто мав багато заощаджень "на книжці" і плани на них — дача на морі, квартири дітям, машина, піаніно, відеомагнітофон і знав би, що всі ці заощадження просто зникнуть, щоби ніколи не повернутися; навіть моя тітка, якби вона знала, що внаслідок ситуації, яка послідує за вибором, її син виявиться ошуканим і підставленим власниками бізнесу, на який він працював, а далі — фізичний тиск, роки переховування і кримінальні провадження, а її маленька племінниця житиме в таких умовах, що захворіє, і з огляду на поточний стан медицини ніхто їй не допоможе й вона залишиться із важкою хронічною хворобою на все життя — чи вибрала би вона це? Чи проголосували би за вихід з Радянського Союзу, де було погано, але зрозуміло? Ті, хто проголосували, якби знали, які саме десять років руїни за цим послідують, і зокрема, якби знали про те, скільки життів ці десять років зламають і зруйнують назавжди — єдиних і неповторних життів, без другого шансу? І що, можливо, це будуть саме їхні життя?

Та ніколи.

Мені хочеться думати, що сьогодні я можу знати про те, що буде, більше, ніж тоді знала зашорена і сформована радянською системою моя сім’я. Я навіть можу зважати, що неосвічені, сформовані страхом, насиллям і пропагандою люди все ще нікуди не ділися з країни, і робити поправку на них, щоби передбачити те, що буде. В мене є думка, що я можу досліджувати, дізнаватися, відповідально і критично ставитися до інформації, чергувати і перевіряти джерела, аналізувати — і в такий спосіб обирати те, що буде краще.

Але я також знаю, що багато в чому це лише ілюзія.

Пам’ятаю, в перші дні Майдану 2013, здається ще до побиття студентів, я давала коментар одному з провідних видань країни про своє ставлення до подій і чесно сказала, що зміни й зрушення, які ми зараз розпочинаємо, потребують не року і не двох, а можливо десяти або двадцяти на те, щоби реалізуватися, і що більшість людей, котрі тут зараз натхненні єднанням (за спиною в мене був переповнений Хрещатик, Майдан і залюднена Володимирська гірка) будуть зневірені, розчаровані та озлоблені, бо люди хочуть здійснення своїх планів та бажань от уже, а це не ті плани та бажання, які можуть здійснитися негайно. І ще я сказала, що на шляху до цих змін, яких ми прагнемо, буде повний п — той самий п, який я уже згадувала в цій розповіді.

Якби людям на Майдані в 2013 сказали про зруйновані міста на сході, про дітей, жінок і цивільне населення, розірване, згвалтоване, пограбоване чи просто поховане під руїнами російських атак, про окупований Крим і тисячі людей, які втратили майно, житло, бізнес, та навіть якби їм просто сказали про побитих студентів, журналістів і розстріляну Небесну Сотню, вони би зразу пішли додому. Чесно вам кажу.

Але вони не знали.

І не пішли.

І це було правильно.

Ми живемо зараз радше у безнадійний час. Вибираючи політику, владу, напрямок руху, з тими вихідними даними, які є, ми розуміємо, що буде радше складно, радше погано і може навіть п. І ми маємо дедалі більше інструментів, щоби аналізувати, вивчати і знати про те, що буде.

Але сенс в тому, що краще обирати не те, що буде (адже воно буде все одно), а те (і це найскладніша й найправильніша частина), що має бути. Постійно, послідовно, виважено і довго.

Бо тільки так маємо шанс, що те, що буде, буде як має бути.

Найважливіше

24.08.2019
:
Актуальне

"Для кроликів, хом'ячків, шиншил +25 С - вже критична межа".

24.08
Думка
Олександр Ірванець, письменник

Ровесникам Незалежності сповнюється 28 років. Вони не були ні піонерами, ні комсомольцями, ні навіть - уявіть собі - жовтенятами! Але чому, в розмовній мові вони часто називають українську національну валюту гривню - рублем?

24.08
Думка
Андрій Курков, письменник

Ми часто вважаємо, що майбутнє нашої країни залежить від США і від Росії, забуваючи, що перш за все Незалежність України і нині, і в майбутньому залежить від нас.

24.08
показати більше