У часи мого дитинства книжки класичних авторів, незалежно від країни походження, видавались схожими на надгробки. Єдина різниця — на однокольорових, антияскравих обкладинках під прізвищами автора не стояли роки його життя. У нас удома було декілька “повних зібрань творів”. Ці видання вимагали своїм виглядом такої самої поваги, як мертві. І, звичайно, вони були основою літературної освіти в школі.
Нам не викладали живих письменників, бо письменник ставав “літературою” тільки після смерті. Хочеш чи не хочеш, а зростав радянський школяр на літературі про минуле, написаній письменниками минулого.
Не дивно, що ставлення школярів до літератури й до антикваріату, на кшталт гасових ламп, було однаковим.
За останні 30 років ситуація з викладанням української літератури змінювалась декілька разів, і вже сьогодні від перегляду програми 5 — 9 класів виникає оптимістичне відчуття. Нарешті до списку письменників, твори яких стали обов’язковими, ввійшли і наші сучасники — Іван Андрусяк, Леся Вороніна, Юрко Винничук, Олександр Гаврош та інші.
Тепер, коли ставлення до контенту предмета “українська література” змінилось, варто було б зробити “шкільну літературу” ще живішою. Всі розуміють, що серед школярів, які люблять читати (а таких не так уже й мало), є свої культові сучасні письменники. З власного досвіду знаю, що нещодавно такою письменницею була Ірена Карпа, а нині під першим номером для старшокласників проходить зірка сучасної поезії та прози Сергій Жадан. Є культові письменники й регіонального рівня, про яких часто згадують на уроках “літератури рідного краю”.
Власне присутність творів сучасних, живих письменників, у тому числі й культових, допомагає учням сформувати позитивне ставлення до української літератури. Але все було б ще краще, якби до цього додалось більше живого спілкування учнів із авторами.
Але все було б ще краще, якби до цього додалось більше живого спілкування учнів із авторами.
До прикладу, в Австрії та Німеччині взаємодія письменників і закладів освіти організована як постійний процес з окремим фінансуванням. І страшно подумати, але чимало тамтешніх письменників заробляють більше грошей від уроків літератури чи майстер-класів для школярів, ніж від продажів власних книжок!
Мене декілька разів долучали до цієї програми й у Німеччині, і в Австрії, і, як я потім дізнався, ставалося це через бажання учнів та викладачів поговорити й про мої книжки, і про процеси в світовій літературі взагалі. Тобто викладач із учнями вирішують, кого вони хочуть запросити, звертаються до міністерства освіти, а там уже планують такі тури письменників по школах і ліцеях, виділяють під це заплановане фінансування.
Українській літературі, як і українській школі, такі програми точно не завадили б. Письменник росте разом зі своїми читачами, якщо вони є. Якщо їх нема, він не росте. Інтерес до літератури виникає у багатьох учнів саме завдяки прямому спілкуванню з авторами. Він продовжується завдяки присутності авторів у фейсбуці та інших соціальних мережах. Учні, які познайомились із письменниками, будуть з більшою зацікавленістю читати їхні тексти! Просто книжки, навіть з дуже яскравими чи еротичними обкладинками, такого інтересу не пробудять. Тільки живе спілкування може це зробити. І сьогодні це, мабуть, те важливе, чого дуже не вистачає у викладанні української літератури в школах.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також про те, які ляпи трапляються у шкільних підручниках і хто в цьому винен