А ви помітили, що цілі народи часто поводяться як окремі люди — мають свої вподобання й примхи, когось люблять, а когось безпідставно зневажають, сваряться й миряться? Дещо узагальнюючи, можна говорити про національний менталітет: наприклад, італійців ми вважаємо темпераментними, німців - пунктуальними, а естонців — занадто повільними. Це, звісно, стереотипи, але як у кожному жарті є частка правди, так і стереотипи переважно базуються на реальних фактах, які є гіперболізованою правдою.
Є в народів і власні страхи. Один із найпоширеніших — це страх сусідів, адже саме між сусідами найчастіше вибухають сварки, конфлікти і війни. Значною мірою народи, що живуть навколо, впливають на менталітет і характер нації. Ці взаємовпливи такі глибокі, що можна навіть перефразувати: скажи мені, хто твій сусід — і я скажу, хто ти.
Наприклад, український характер, нашу історію й ментальність визначає розташування в трикутнику поміж турками (османами) на півдні, поляками на заході й росіянами на сході. Протягом останніх кількох століть життя України залежало від укладання союзів у цьому трикутнику в різних конфігураціях: дружимо з турками проти поляків, разом із поляками розбиваємо москалів або ж спільно з московитами напираємо на турків. Власне кажучи, саме з напруги в цьому трикутнику й виникла Україна: коли сусіди напосіли на нас із усіх сторін, залишалося втікати на вільні, незаселені землі — в Дике Поле, де й сформувався козацький праобраз нашої держави.
Любов і ненависть на Балканах
Фахово займаючись Балканами, багато подорожуючи через ті країни й навіть проживши в деяких із них по кілька місяців, я запримітив цікаву штуку. Кожен із народів має серед своїх сусідів "улюбленого" ворога, на якого проектуються водночас зневага і страх. Оскільки цей регіон настільки конфліктний, що навіть дав політології термін "балканізація" (феномен неперервного дроблення колись єдиної області внаслідок поглиблення протиріч), то й матеріалу для спостережень там — на кожному кроці.
Саме на Балканах я зрозумів, шо конфлікти й образ ворога дуже важливі для національного менталітету, адже допомагають згуртувати суспільство та є елементом поточного політичного процесу. Скажімо, всім відомо про ненависть, що панує між хорватами та сербами, про криваві війни на теренах колишньої Югославії в 90-х роках, але не всі знають про глибше коріння протиріч між цими народами.
Адже війна в Югославії виросла не тільки з розбіжностей у поглядах між сербськими й хорватськими політичними елітами; йшлося також про маніпуляцію певними стереотипами, закріпленими глибоко в національному менталітеті. Наприклад, католицизм хорватів і приналежність їх свого часу до Австро-Угорщини стали причиною появи зверхності в їхньому характері. Свого часу хорватський митник на кордоні з Боснією абсолютно серйозно заявив мені, що Хорватія — це не Балкани, а Центральна Європа. Тобто "балканськими" (а значить – відсталими, дикими) він вважав боснійців і сербів, але аж ніяк не свій рідний народ.
Щось подібне з греками: вони бачать себе колискою європейської цивілізації, що дала світу Аристотеля й математику, а розташування власної країни на Балканах здається їм ледь не випадковим. Тому й дивляться на своїх сусідів (особливо на нехристиян-турків), як на варварів і джерело власних проблем.
Кому потрібні варвари?
Образ "варварів" я запозичив у римського поета Овідія, який дві тисячі років тому жив у засланні на крайньому сході імперії, приблизно в околицях сучасного румунського порту Констанца. Для Риму це був справжній Сибір, і Овідій у своїх елегіях описував дикість навколишнього простору. Він багато писав про хижих варварів, які жили на іншому березі Дунаю й час від часу нападали на місто.
Минуло дві тисячі років з тої пори, але ця річка досі є цивілізаційним кордоном, адже з одного боку тут Європейський Союз і НАТО, а з іншого — ми, українці, яких у Брюсселі остерігаються, як загадкових східних варварів.
Зрештою, варвар не мусить бути варваром, аби його таким вважали. Адже сам образ дикого й небезпечного "іншого" в усі часи використовували для маніпуляції масами й утримання влади. Не лише Римську імперію зруйнували варвари, цим образом і в наші дні люблять лякати свої народи політики.
Не вірите? А хіба Дональд Трамп, який усю свою виборчу кампанію побудував на розбурхуванні ненависті до мігрантів і закликах збудувати стіну на кордоні з Мексикою, не використовує цей прийом? Адже "варвари", за словами таких політиків, мають зовсім інші традиції й уклад життя, вони зруйнують нашу країну, принесуть сюди злочини й хвороби, остерігаймося їх! А це означає — голосуйте за мене, тільки я можу вас захистити!
Не треба втікати аж в Америку, щоб побачити ефективність образу "варварів" для сучасних політиків. Наприклад, угорський лідер Віктор Орбан збудував масштабну стіну на кордоні з Сербією начебто задля захисту від проникнення в країну сирійських біженців. Угорці масово підтримали Орбана, його рейтинг і популярність зросли, бо він лякав народ небезпечними варварами, що можуть знищити його християнську країну. І ніхто й не задумався, що насправді сирійці аж ніяк не хочуть залишатися в Угорщині, їх цікавлять багаті Німеччина й Швеція. Страх і образ "варвара" затуманили уми виборців, забезпечивши владі вражаючі результати на виборах.
"Варвари" біля наших воріт
Ми, українці, теж грішимо прийомом "варваризації". Скажімо, сумнозвісна через корупційні скандали стіна, яку наш уряд збирався будувати на кордоні з Росією — це добрий приклад "варварського" маніпулювання суспільною думкою.
Адже паралельно з будівництвом у суспільстві набирають популярності дискусії про те, що росіяни — це зовсім і не слов’яни, а хижі азіати, які вкрали в нас, європейців, усе. У нас було козацьке бароко і "геть від Москви", а російська культура нічого не варта — скільки таких дописів (можливо, й слушних, але зараз не про це) було в соцмережах?
Переконані аргументацією про нашу європейськість і дику азіатськість російських загарбників, ми "дали добро" на побудову стіни. Але чи може паркан з колючого дроту захистити нас від озброєної до зубів ядерної імперії? Звісно, що ні. Та суспільству було важливо провести цю символічну лінію між цивілізацією з нашого й варварством з російського боку.
Зрозуміло, для чого варвари політичним вождям, але чим цей прийом корисний суспільству? Насамперед можливістю побачити себе в кращому світлі: якщо хтось поруч дикий, нецивілізований, смішний у своєму простацтві, то ми на цьому фоні культурні, розвинені й витончені!
І таким чином кожен народ шукає сусіда, на якого може спроектувати свої "варварські" фантазії й страхи. Скажімо, словаки, які про Україну майже нічого не знають, чують лише про катастрофи й корупцію, вважають нас варварами. Просто всі інші сусіди в Словаччини — багатші й успішніші, тож саме українці стали тим народом, на фоні якого словаки бачать себе цивілізованими й вищими в розвитку.
Ми від словаків не відстаємо, просто шукаємо собі інших жертв для дошкульних жартів і зневажливого співчуття. Свого часу "варварами" для нас були турки (досі використовуємо епітет "затурканий"!), ще зовсім донедавна всі ідіотські анекдоти в нас були про молдаван ("Скільки молдаван потрібно, щоб закрутити лампочку?"), тепер варварами ми бачимо росіян.
Хто наступний?