Сучасному соціуму, який перманентно залипає у гаджети, відверто бракує живого спілкування. Для такого висновку не треба робити якихось великобюджетних досліджень чи опитувань — достатньо поспостерігати за людьми в маршрутках, чергах чи поїздах.
Колись я досить часто їздив потягами, і хронологія мандрівки у будь-якому купе чи плацкарті виглядала приблизно однаково — перших пів години "притирання" з сусідами, знаходження точок дотику, вже через годинку — фаза активного спілкування чи дискусії за вареними яйцями і куркою-гриль, а наприкінці поїздки — розставання як із найкращими колєгами.
Зараз же при заселенні в купе пасажири втикають навушники у вуха, відвертаються спиною до світу і залипають у фільми або соцмережі. Та чого гріха таїти — і сам так роблю.
Ми стаємо ближчими віртуально, впевнено віддаляючись один від одного наживо. І тут мова не тільки про чужих людей, які перетинаються ситуативно на декілька годин. Неодноразово спостерігав як в піцерії батьки вмикають дітям мультик, а самі... Ні, не спілкуються — залипають у соцмережі.
А ви задумувалися, що було би, якби раптом зникла електроенергія? І ми отак залишилися без гаджетів, павербенків, без усіх комунікаторів, куди тікаємо при найменшій нагоді?
Вигадувати не потрібно — варто лише згадати 90-ті роки, коли такі вимкнення були нормою. Зізнаюся — тільки нещодавно прийшло розуміння, що ті вечори робили нашу сім'ю ближчою. І, як тепер модно казати, привчали до таймменеджменту. Бо до 6 вечора треба було обійти всю господарку — худобу, коней, свиней, подавати тому всьому їсти. А якщо не встиг... Шрами на великому пальці дотепер нагадують про натирання буряка свиням на терці навпомацки.
А далі були 3 години темряви осіннього, зимового чи ранньовесняного вечора. Я дуже любив читати, але нагадую — йдеться про 90-ті, свічки були недешевою розкішшю і використовували їх тільки для нагальних потреб. Тому ми здебільшого лежали по ліжках у темряві і... спілкувалися. Навіть не спілкувалися, а більше слухали бабу Параню. А їй було що розказати. Саме тими вечорами ми дізналися про весь родовід нашого і сусідніх сіл: хто з ким родичався, хто до кого ходив, від кого в кого діти і як вони тепер з цим живуть. Різними кавалками надходили історії про весь рід, який ми складали докупи в родинне дерево.
Інколи й мама розказувала якісь свої історії — з дитинства, юності чи кавалєрки. А іноді ми всі разом колядували. І якщо чесно, включення світла викликало якусь дуже двозначну реакцію — і радість від того, що можна увімкнути телевізор чи почитати, і водночас якийсь легкий смуток від розірвання цього сімейного комунікативного кола.
До речі, виключення світла мотивувало не тільки до отаких сімейних посиденьок, а й до міжродинних обмінів інформацією. Тітка Палажка, двоюрідна сестра моєї баби, жила в хаті на горбку, тому в народі цю локацію називали "Високий замок". Але не тільки через хату на горбку — довгими безелектричними вечорами в неї збиралися тітки з цілого хутора і обмінювалися основними місцевими сенсаціями, а далі, як з львівської телетрансляційної вишки, ці новини розліталися по селу.
Так, можливо воно зараз виглядає трохи дико, але, як на мене, оті вимкнення світла змушували нас більше спілкуватися і ставати трохи ближчими. Думаю, люди мого покоління чи старші, читаючи ці рядки, ностальгічно згадають, чим тими вечорами займалися вони. А що ж наше життя, як не купка таких от теплих спогадів?
Тому може деколи варто непомітно підійти до рубильника, вимкнути електрику в квартирі і посидіти якийсь час в сімейному колі, відклавши гаджети подалі. Розказати дітям про себе, про родину, та й трохи дізнатися про них. Поколядувати разом чи поспівати. Або й просто разом помовчати.
І повірте — на фоні теперішньої гаджетозалежності і шаленого темпу життя цей вечір ви всі точно запам’ятаєте надовго. А що ж наше життя, як не купка таких от теплих спогадів?
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті "Експрес". У нас — тільки оригінальні тексти.